Глава 9.1

ГЛАВА 9

Дейзі з жадібністю накинулася на спаржу та броколі, що Адам замовив додатково до м'яса. Вона любила овочі та морепродукти, яких у цій глушині, звісно, неможливо було знайти — смажені курчата вже остогидли, попри те, що вона їла востаннє минулого вечора. Морозиво та ягоди на десерт трохи примирили Дейзі з реальністю — вона могла тепер сказати, що життя налагоджується.

Новий знайомий з усмішкою спостерігав, як дівчина їсть, з ногами залізши на заднє сидіння його просторої «імпали».

— Вибач, що неговірка, але я надто голодна. — Дейзі зніяковіло усміхнулася, витираючи губи серветкою. — А ще я думаю, ти сам розумієш — ніч у пустелі надто небезпечна для самотньої дівчини.

— Оригінальне прохання — повечеряти подалі від цього мотелю. Але знаєш, я й сам був не дуже радий, що ніч застала мене в цьому убогому місці. Тільки одне не дуже зрозуміло — чому ти довіряєш мені? — у голосі Адама пролунав погано прихований сарказм. Він закурив і кинув швидкий погляд на Дейзі, яка доїдала морозиво. — Адже ти, мала, належиш до іншого світу. Ти належиш до світу блиску і гламуру. Твої джинси і блуза коштують дорожче, ніж весь мій гардероб, а годинник можна порівняти з цією машиною. Я не здивуюся, якщо ти виявишся актрисою або моделлю.

— І що тоді? — Дейзі байдуже знизала плечима і взяла жменю горіхів. З тугою подумала про те, скільки в них калорій, але втрачати їй нічого — не до дієт і талії. Хантер виявився покидьком, а вона сидить у чужому автомобілі посеред ночі. Тож можна товстіти й пити пиво, не думаючи про те, що вранці опухнуть повіки.

Сухий вітер ніс пісок, який скрипів під ногами й на сидінні, а з приймача лунала «Жінка в червоному». Дейзі скривилася — це одна з улюблених пісень Алекс. А будь-яке нагадування про матір злило її.

— Тобі не подобається ця музика? Зараз... — Адам перехилився до приймача і змінив станцію. Заводні звуки румби наповнили салон.

— Так набагато краще, — кивнула Дейзі.

— Ти не відповіла — чому ти довіряєш мені? — різко запитав Адам, і його очі звузилися.

Колючий погляд цей викликав у пам'яті Дейзі чийсь смутний образ, але зрозуміти, кого нагадує Адам, вона так і не змогла.

— Мені здається, ти гарний хлопець Адам, — відгукнулася вона безтурботно і пересмикнула плечима, ніби змерзла. — Крім того, в мене немає іншого виходу — я не хочу залишатися в цьому дешевому мотелі й нариватися на чергового козла. А ще я не хочу ночувати в автомобілі сама — це теж дуже небезпечно. Ну і крім того... у мене є це... — Дейзі посміхнулася і кивнула в бік сумочки з пістолетом. — Досить причин?

— Я можу роззброїти тебе за хвилину, ти й пискнути не встигнеш.

— Але ти не станеш цього робити.

Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, немов прицінюючись. Щось виникло між ними, щось дивне і лякаюче, і обидва це відчули. Але це не була пристрасть чи симпатія, Дейзі з Адамом не розуміли, що за дивні передчуття терзають їх.

Здавалося, вони знають одне одного вічність.

— Гаразд, лялечко, розповідай, що ти забула вночі посеред пустелі Мохаве з цією іграшкою, яку ти називаєш пістолетом. Від кого чи від чого ти тікала? — Пронизливі очі Адама ніби проникали в її душу, препаруючи її. Він викинув недопалок у прочинене вікно, і червоне вугіллячко покотилося в бік кактусів, що світлішали в темряві.

Дейзі здалося під цим дивним поглядом, що вона зроблена зі скла, і що цей хлопець може бачити всі її почуття і таємні бажання.

— Ти маєш рацію, — зізналася вона неохоче, — я тікала. Напевно, я намагалася втекти від себе. Але я забула, що куди б ми не намагалися сховатися, ми завжди беремо із собою себе. Моя втеча виявилася невдалою... А ти? Що робиш тут ти?

— Втікачі... — тихо сказав він, приплющивши очі й відкинувшись назад. — Ми всього лише втікачі. Я теж утік, мала. Від минулого життя, сповненого нудьгою і тугою... Я втік зі Східного узбережжя, щоб знайти свою сім'ю. Мій шлях лежить до Техасу.

— Як цікаво... А мій шлях саме там починався! — відгукнулася Дейзі й усміхнулася.

Адам простягнув їй банку пива, закурюючи нову сигарету. Пряме темне волосся спадало йому на лоб, сизі клуби диму заволокли вилицювате витягнуте обличчя. Дейзі не могла не визнати, що він гарний. Але тут же згадався Хантер, і в душі знову піднялася злість — чому вона не може ні на кого дивитися? Що такого в цьому авантюристі, що всі її думки тільки про нього?

— Ти сказав — я скоро піду, попливу до чужанського моря, тут безсилі зусилля мої, тут знемога плутає думки, — процитував Адам рядки якогось смутно знайомого Дейзі вірша, але хто автор, вона так і не змогла згадати. — Я сказав — ти не знайдеш землі, ти не знайдеш неба чужого, твоє місто лишиться в тобі, будеш вічно топтати бруківку та кружляти по стежкам його, та старіти в старому будинку. Не шукай ти міста чужого, ти не знаєш до нього дороги, не дійти в чужий край за життя, того краю немає на світі. Хоч всю землю, мій друг, обійди, всюди стрінеш уламки долі…

Запанувала тиша — важка, немов задуха, вона опустилася на Дейзі та її несподіваного супутника, опустилася запорошеною нічною темрявою, завісою впала на пустелю Мохаве.

— А знаєш, Адаме, — розбила Дейзі цю тишу на гострі уламки, що розлетілися по салону автомобіля м’якими переливами її оксамитового голосу, — я можу показати тобі Техас. Поїхали!