Глава 7.3

...Невдовзі, коли сутінки опускалися на піски й чахлі пальми, на повороті дороги з’явилася одноповерхова присадкувата будівля. Дейзі полегшено зітхнула і, поставивши автомобіль на стоянку, пішла до адміністратора мотелю, щоб узяти ключі і скоріше опинитися в номері. Пістолет вона переклала в сумочку — той випадок у барі навчив її багато чому.

Більше вона не дасть себе образити.

Залишивши речі в номері — обшарпаному, з дешевими меблями і зламаними жалюзі, що давно втратили свій колір, Дейзі пішла до бару, щоб замовити собі вечерю — телефонну лінію було пошкоджено, а сидіти голодною не хотілося. Вона й так їла один раз на добу — вечорами, коли шлунок уже починали зводити спазми. Вдень їсти не хотілося, і вона лише пила гірку каву.

Дуже багато кави.

Вона бадьорила її, і Дейзі відчувала, що в неї вже сформувалася сильна залежність від кофеїну. Але боротися з нею не було ні сил, ні бажання. Дивно, що вона не почала пиячити. Можливо, Дейзі проводила цілий день за кермом саме з цієї причини — побоювалася впасти в алкогольний марафон, як любила робити Алекс.

Згадавши про матір, Дейзі поморщилася, ніби відкусила лимон. Ну чому всі її думки рано чи пізно зводяться до цієї жінки? Чому вона не може відключитися і забути про все?

У напівтемряві бару, заповненому засмаглими хлопцями в шкіряних куртках і яскраво нафарбованими дівицями в сукнях міні, було накурено і душно. Дейзі пораділа, що залишила свої хутра в номері — не хотілося б, щоб її улюблена лисиця провонялася тютюном.

Дівчина трохи розгублено озирнулася в пошуках офіціанта і пішла в бік бара. Виявилося, що вибір їжі тут небагатий, і Дейзі замовила в номер боби, смажених курчат і спаржу.

Розібравшись із вечерею, вона попрямувала було до виходу, як шлях їй перегородив татуйований здоровань у картатій сорочці й потертих джинсах. Від нього відчутно тхнуло віскі та дешевим дезодорантом. Дейзі скривилася і спробувала обійти хлопця, але той грубо схопив її за руку.

— Гей, мала, не хочеш Деніелса? — з усмішкою спробував він скаламбурити. І під Деніелсом він мав на увазі не віскі.

— Ні, — стримано відповіла Дейзі, розуміючи, що витягнути зброю не вдасться, та й тут стільки народу, що в цьому не має бути потреби. Але... усі навколо сміялися, пили й курили, абсолютно не звертаючи уваги на те, що відбувається.

Дейзі сіпнулася, але хватка нахаби була міцною і відчувалося, що він не має наміру її просто так відпускати. Вона спробувала не панікувати.

— Чому ж? Невже цей бар і такий чоловік, як я, занадто непрезентабельні для леді? — глузливо посміхнувся здоровань, намагаючись обійняти її за талію.

— Вибачте, мені треба йти, — голос Дейзі пролунав занадто жалібно, і вона ледь не заплакала від страху. Ніхто не заступається за неї, а бармен протирає дірку в стільниці, вдаючи, що нічого не відбувається. У цьому чортовому барі її можуть зґвалтувати просто на одному із запльованих столів, і здається, нікому не буде до цього діла!

— Тільки після того, як пропустимо кілька келихів пива, — наполегливо тягнув її до свого столика здоровань.

За його спиною з'явився сухорлявий темноволосий хлопець трохи старший за саму Дейзі. Із легкою посмішкою на смаглявому вилицюватому обличчі він тихо мовив:

— Дівчина ж сказала, що нікуди не піде. Що неясного?

— Що ти там пискнув? — Здоровань відпустив Дейзі й повернувся до її нежданого захисника.

Вона зрозуміла, що це її шанс непомітно піти, але залишити юнака розбиратися з нахабою підло — він явно не впорається з татуйованим велетнем.

Дейзі тремтячою рукою намацала в сумочці пістолет.

— Я сказав, що вона не піде з тобою! — уже голосніше повторив хлопець, продовжуючи посміхатися. Він склав руки на грудях і сперся на барну стійку — в очах його був виклик і лиха сміливість. Він був схожий на індіанця – смаглявий та з чорними агатовими очима.

Здоровань заревів і заніс було свій величезний кулак над головою брюнета, як Дейзі приставила дуло пістолета до його боку, сподіваючись, що відвідувачі бару й цього не помітять, як щойно зробили вигляд, що не помічають, як її тягнуть до столика в кутку. Бармен кинув на неї швидкий незацікавлений погляд і знову повернувся до своєї стільниці та ганчірок.

— Пішов до біса, — прошипіла Дейзі, — або я прострелю тобі яйця.

Брови її захисника здивовано злетіли вгору — він не очікував такої спритності від тендітної дівчинки в карамельній атласній блузі. Вона здавалася маренням з іншого світу — світу розкішних салонів і гламурних вечірок. Її зарозуміле аристократичне обличчя говорило саме за себе — «я тут випадково». Він тільки тому й заступився за неї.

Татуйований нахаба чортихнувся, але покірно відійшов убік — щось у голосі цієї злої крихітки сказало йому, що жартувати вона не має наміру.

— А ти небезпечна жінка! — захоплено мовив брюнет.

Дейзі мовчки сховала пістолет у сумочку. Нерішуче озирнулася, немов не розуміла, що вона тут робить.

Хлопець розплатився за своє пиво і відійшов від стійки. Йому здалося, що дівчина чимось дуже засмучена.

— Спасибі, — нарешті видавила вона. — Я можу попросити тебе про послугу?