30. Заключний епізод

 Усе, що відбувалося потім, було більше схоже на незрозумілий сон, адже від мене вже майже нічого не залежало. І в усьому я бачила свою провину. Я була причиною того, що сталося. Але така ціна за свободу. І свободу не тільки Атая - всього роду Теруо. 

 Палац Великого Хакона вбрався в жалобу. Арон як старший син став главою клану Теруо і правителем племені Сато. Старійшини оголосили про свою згоду і його підтримку, а Верховний жрець Храму Нантан благословив Арона, вручивши йому долю всього племені та земель, що належать племені Сато. 

 Арон передав командування воїнами Одхан Атаю. Багатотисячне Братство схилило коліно перед новим генералом і вождем свого племені, присягнувши їм у вірності. 

 Атай отримав офіційне звільнення від "покарання" і тепер йому зовсім не обов'язково було носити маску і зберігати мовчання. До речі, воїни Одхан зустріли подібне "прощення" Атая добродушно, навіть якось радісно і захоплено, чого не скажеш про саму сімейку Теруо за винятком Синхо. 

 Еліа відреагувала на новий наказ Арона стримано, але я бачила, що вона з ще більшою недовірою поглядала на Атая. Пані Вей спробувала навіть заперечувати, але Арон заборонив говорити про це. Він не вважав, що Атая взагалі було за що карати. 

- Атай не бачить більше духів і привидів! - прикрикнув Арон на стару Вей. - Він не забирає душі подібно до демона. Прокляття більше немає. Останній борг виплачено. Батько розплатився за це своїм життям. Я не хочу більше нічого чути про прокляття родини Теруо. Навіть від вас, бабусю. 

 Пані Вей більше не заперечувала. Вона була невтішна у своєму горі, але нічого вдіяти не могла, лише оплакувати смерть сина. Старенька взагалі помітно здала і майже не покидала свої покої. Мені навіть стало її шкода. Але я не намагалася втішити Велику Пані. Не могла підібрати слова. Мені було нічого їй сказати. 

 Після обряду поховання Великого Хакона мені більше, ніж будь-коли, хотілося покинути стіни палацу. Пані Вей не заперечувала проти мого від'їзду. Вона збайдужіла до мене.  І це неймовірно тішило. 

 Тепер питання з проведенням обряду нашого з Атаєм одруження було відкладено на сорок дев'ять днів до закінчення жалоби. Мене навіть лякала необхідність весь цей час перебувати в палаці. Але Атай відвіз мене в Казарми в будинок лікаря Міро. Я нарешті змогла зайнятися справою. І поки що ці дні жалоби не здавалися мені такими вже довгими. 

 Синхо намагався триматися, але було видно, що, незважаючи на погані стосунки з батьком, хлопчині важко і боляче. І часом здавалося, що хлопець не знав, що йому робити, куди себе подіти. А мені так хотілося підтримати його, згладити відчуття втрати. Чи шкодував він про те, якими чужими вони були одне одному як батько і син?   

 На моє "мені дуже шкода" і "вибач мене", Синхо, здивовано глянувши на мене, запитав, за що я прошу в нього вибачення. 

 А й справді, за що? У чому моя провина? 

- Мені просто сумно, - промовив хлопчисько. - Я розгублений, бо не знаю, що повинен відчувати. Нікому тепер діставати мене... Хоча ні, - усміхнувся він. - Арон, мабуть, буде ще більш прискіпливий до мене. 

- Ну, він же старший брат. І тепер на його плечі лягли турботи про сім'ю і плем'я Сато. Будь поблажливим до Арона. І... ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на нас з Атаєм. Ми, як і раніше, одна сім'я. 

 Синхо сумно усміхнувся, опустивши очі. 

- Ти вже бачила ваш будинок? - запитав хлопчисько, різко змінивши тему і лукаво глянувши на мене. 

 Я заперечно похитала головою. Атай нічого не говорив про будинок. Наш із ним дім. Мені здавалося, що всі клопоти, пов'язані з весіллям, відійшли на задній план. 

 Ми й бачилися з Мовчуном не так уже й часто. Тепер у нього стало більше обов'язків і турбот, а я цілими днями була зайнята в лазареті, допомагаючи лікареві Міро. 

 Синхо також повернувся в Казарми, хоча ніхто не вимагав цього від нього. Старий Міро виділив йому приміщення в лазареті, яке обставили як спальню. Хлопчисько не хотів спати в одній кімнаті з лікарем або у вітальні, і вже тим паче ми з хлопцем не могли ділити одну спальню на двох, хоч і спали колись усі утрьох і навіть учотирьох в одному похідному наметі.

 Синхо працював в поті чола в лазареті, і я раділа, що хлопчина під моїм "наглядом". 

 Час йшов своїм ладом, повертаючи багато чого до нормального, звичного перебігу. Атай звикав до свого нового стану. І оточуючі звикали до "нового" Атая. Без маски, хоч і, як раніше, мовчазного. Точніше, небагатослівного. І я переживала спочатку за нього. Адже він неохоче ділився тим, як почувався. Завжди говорив, що з ним усе гаразд. Але Атай став більше усміхатися і навіть сміявся над жартами Синхо. І я трохи заспокоїлася. Бачила, що Атай мені не бреше і не прикидається, щоб заспокоїти мене. 

 Але все ж щось було... Перші дні Атай ніби придивлявся до мене. Часто ловила його на тому, що, приходячи до лазарету, щоб побачитися, мій наречений спостерігав за мною здалеку, поки я не помічала цього. І тільки потім підходив ближче. Мені не надто це подобалося. Було відчуття, наче він має піти... 

- Тебе щось турбує? - запитала одного разу. 

- Ні. Просто... мені подобається дивитися на тебе, коли ти чимось зайнята. 

 Я спробувала знайти відповідь на своє запитання в очах Атая. Чи є мені про що турбуватися?