25. Палац.

 Я була на кухні, коли прийшла дивна жінка в супроводі Брана і лікаря Міро.

- Аксая, - промовив старий. - Це пані Наїт. Вона з палацу Великого Хакона.

 Я не розуміючи втупилася на жінку, і вона ввічливо схилила переді мною голову. Відповівши їй тим самим, перевела погляд на лікаря Міро.

- Вона прийшла по тебе, - продовжив лікар.

 Щось здригнулося всередині.

- За мною? Навіщо? - запитала, розуміючи, що сталося щось страшне.

 Мало мені вчорашніх переживань, так ще й це.

 Навіщо комусь із палацу Хакона приходити по мене? Мене віддають у служіння їхньому вождю? А як же Атай? Він дозволить мене забрати? Атай говорив, що я не буду рабинею. Арон передумав?

 Відігнула край рукава. Безпорадно глянувши на браслет і переконавшись, що на сріблястому дереві - зелене листя, а значить, Мовчуна поруч немає, перевела погляд на старого.

- Хіба моє місце не тут, із вами? Мені не дозволять залишатися вашою помічницею?

- Я не знаю. Але тобі слід зараз піти з нею. Не бійся, скоро я зможу відвідати тебе в палаці.

 Ось все і закінчилося. Майже всіх бранців відправили на невільничий ринок. І для мене знайшлося місце. Зовсім не те, на яке я розраховувала. Думала, що вже все вирішено.

 Поглянувши на Брана, взагалі не зрозуміла, навіщо він тут. З посмішкою-то його все зрозуміло. Він буде супроводжувати мене до палацу?

- Ходімо, мила, - відгукнувся воїн (ненавиджу, коли він називає мене "милою"), - за тобою прислали цілий паланкін.

 Що за мною прислали? Це ще що таке?

 Я приречено зітхнула. Чи є сенс у моєму становищі заперечувати? Арон точно передумав...

 Паланкіном виявилися великі носилки із закритим одномісним сидінням. Четверо рослих чоловіків в однаковому одязі та дивних шапочках із невеликими полями чекали, коли можна буде підняти носилки.

 Щойно я вийшла на подвір'я, якась дівчина, судячи з усього, служниця, підняла полог, відкриваючи вхід у цю дивну коробку-носилки.

 Я озирнулася на всі боки, сподіваючись побачити Синхо або Мовчуна. Атай знає, що мене відправляють до палацу?

 Синхо не було поблизу, але я помітила Мовчуна. Мало не кинулася до нього...

 Атай просто стояв і байдуже за всім спостерігав. Він нічого не зробить?

 Мовчун розвернувся і покрокував геть.

 Я опустила голову. Навіть не думала, що мені є про що переживати. Була впевнена, що залишуся тут. І тепер остання надія зникла. Розвіялася немов дим, залишивши після себе лише нерозуміння і жаль.

 Але ж Атай говорив, що я не буду рабинею, що якщо захочу, залишуся ученицею лікаря Міро...

 Чому Мовчун просто пішов?

 Мене настільки вразив його вчинок, що я не могла повірити. Було відчуття, ніби мене зрадили. Немов щось зламалося всередині. Тут і зараз я нічого не зможу змінити, коли навіть Мовчун від мене відвернувся.

 А, можливо, Атай і сам нічого не знав? Він пішов до Арона, з'ясовувати, що відбувається?

 Я відчула грубий дотик трохи вище ліктя. Бран підштовхнув мене до паланкіна, запрошувальним жестом вказавши, що мені потрібно сісти туди.

 Злісно глянувши на воїна, висмикнула свою руку і швидко залізла в паланкін. Служниця опустила назад полог, відрізавши мене майже повністю від зовнішнього світу. Паланкін підняли з землі й понесли кудись.

 Почувалася не дуже комфортно в цій темній кабінці. Краще б я їхала верхи або йшла пішки.

 Подумала раптом про Шамана. Що буде з ним без мене? Тепер він належить воїнам Одхан, Арону?

 І Гаю я тепер не зможу допомогти...

 Взагалі, дивно, що мене у такий спосіб доставляють до палацу. Занадто багато честі для рабині, нехай навіть для тієї, яка служитиме в палаці.

 Я акуратно відсунула тканину ширми на невеликому віконці паланкіна, намагаючись зрозуміти, куди мене несуть.

 До речі, пані Наїт і дівчина-служниця йшли поруч із паланкіном.

 Може бояться, що втечу дорогою? Тому й запхали в цю коробку? Я придивилася до пані Наїт. Раптом згадала про слова владики Царства мертвих і його попередження. Але Наїт не виглядала настільки старою, щоб її можна було назвати бабцею.

 Йшли ми досить довго і мені стало навіть нудно роздивлятися місто. Тепер воно вже не вражало своєю величчю. А ось палац і його територія трохи захопили і налякали.

 Ми пройшли величезні ворота, що охоронялися, і немов знову потрапили в місто в місті. Щоправда, це місце зовсім не було схоже на Казарми. Тут майже не траплялися люди, було тихо і спокійно. Красиві павільйони і будинки з химерними дахами, альтанки, маленькі парки і сади. Потім ми проходили ще одні ворота і площу з озером, парк, і нарешті носії зупинилися, опустили паланкін на землю. Мене навіть трохи заколисало, і я з радістю вийшла з цієї коробки.

 Будівля, до якої ми прийшли, була вищою і більшою, ніж усі інші.

 Мене провели коридорами, сходами і якимось залами в простору кімнату на другому поверсі, здається. Я з жахом зрозуміла, що сама звідси не виберуся на вулицю.