24. Ґелон.

 Мене розбудив досвітній холод. Я щільніше закуталася в ковдру, уткнувшись носом у хутро коміра накидки. Так холодно вранці ще не було.

 Нетривалі збори – і ми знову вирушили в дорогу. Минувши плоскогір'я, тепер спускалися вниз. Навколо відкривався трохи одноманітний і безрадісний краєвид. Голі скелі та кам'яні валуни. Чергова гірська гряда закривала горизонт і незрозуміло було, наскільки далеко на північ простягнулися ці скелі.

 До полудня ми дісталися до якогось гірського селища, більше схожого на фортецю. Це було перше живе селище, яке трапилося нам на шляху. Ціле і не зруйноване.

- Ми вже в землях племені Сато? - запитала в Синхо, з деякою навіть тривогою поглядаючи на поселення.

- Так, ми майже вдома.

 Тепер зрозуміло, чому селище-фортеця ціле й неушкоджене. Це їхня гірська фортеця.

 Військо Одхан зупинилося біля селища на денний привал.

 Поселення виявилося форпостом і там було багато воїнів прикордонної охорони. Генерал Арон у супроводі Атая і деяких командирів загонів заїхали в саме поселення.

- Хочеш подивитися фортецю? - запитав Синхо, привертаючи до себе мою увагу. - Це, звісно, не Ґелон. Але можу провести екскурсію.

 Я розгублено глянула на хлопця, не знаючи чи хочу оглядати селище.

- Якось мене туди зовсім не тягне.

- Ну, як знаєш.

 Синхо взявся допомагати лікарю облаштувати місце для біваку.

- Там є корчма. Ми б могли там пообідати.

 Хлопчисько немов умовляв. Я глянула на лікаря. Він знизав плечима. Трохи подумавши, погодилася. Можливо, після стількох днів походу це була й непогана ідея: поїсти, сидячи за столом.

 Нічого примітного і дивного там я не побачила. Кам'яні будинки, частіше двоповерхові, не надто широкі вимощені каменем вулички. Усе сіре й одноманітне, похмурі люди і багато воїнів.

 Їжа виявилася ситною і навіть смачною. Але те, що в трактирі було дуже багато воїнів, зокрема й на відкритому майданчику, де нам знайшли вільний столик, мені не сподобалося. Почувалася не у своїй тарілці. А коли побачила серед натовпу Брана, який іржав над чимось у компанії воїнів Одхан, намагалася навіть не дивитися в їхній бік.

 Я думала про те, невже все в племені Сато таке сіре і безрадісне. Сміх Брана не береться до уваги. Від цього шуму веселіше не ставало.

 Гірська фортеця, позбавлена фарб, була так не схожа на мій зелений, квітучий край і рідне селище. Але я намагалася відганяти від себе спогади про дім, його затишок і тепло. Такі думки завдавали лише болю, змушували серце розриватися між бажанням повернутися і прихильністю душі до людини, яка забрала в мене мій дім і сім'ю. Звучить дивно, але часом я справді не знала, чого хочу більше. Атай немов приворожив мене. І від цієї прив'язаності серцевої та душевної не рятує навіть браслет.

 Воїни Одхан не затрималися в цій фортеці. Ми рушили в дорогу, поповнивши запаси води і деяких продуктів.

 Пейзаж навколо поступово змінювався, і, трохи згодом, скелі розступилися, відкривши вид на зелену долину, що йшла до горизонту. Тепер у горах стало з'являтися більше рослинності. Дорога вже не звивалася по краю урвищ і ущелин, а плавно огинала невисокі гори. А незабаром схили і зовсім сховалися спочатку рідколіссям, потім ліс став густішим і різноманітнішим. Лінія відкритого горизонту зникла з очей, і не можна було побачити, куди ми рухаємося, лише тільки слідувати прокладеною дорогою.

 Ночували ми в горах. Тепер не було вже так холодно, як у високогір'ї. Вдень, пригрівшись на сонечку, я навіть зняла накидку.

 До полудня наступного дня гори нарешті закінчилися. Тепер наш шлях лежав через долину. А ще через кілька днів рівнина вигнулася мальовничими пагорбами, і на обрії на півночі знову виднілися невисокі гори, вкриті лісами. Біля підніжжя гір з південного боку розкинулося величезне місто.

 У долині нам дорогою траплялися невеликі селища, але вони, всі разом узяті, не йшли в порівняння з тим велетнем, що розкинувся далеко попереду.

 Синхо помітно пожвавився, та й усі воїни якось виглядали бадьоріше і радісніше. Ще б пак, вони повернулися додому з далекого походу. І там на них чекають сім'ї та близькі, друзі.

 Навіть деякі полонені виглядали веселіше, і в їхніх очах запалювалася надія. Ніхто з бранців не знав, що на них чекає, але закінчення цього шляху було так близько, а отже, близьким є і деякий відпочинок від довгого виснажливого переходу.

 А в мене на душі стало якось неспокійно. Я слухала захоплені розповіді Синхо про його рідний Ґелон і відчувала, що це місто для мене чуже. Раптом зрозуміла, що боюся величі Ґелона. Адже з якоїсь причини моя прабабуся все ж таки втекла звідси, рятуючи себе і найдорожче, що в неї було - свого маленького сина.

 Колона під проводом генерала Арона увійшла в місто через величезні ворота. Воїнів Одхан зустрічали, як героїв, що повернулися додому з перемогою над ворогом. Власне, для племені Сато їхні воїни й були героями. Натовп городян, що зібрався вздовж вулиць, захоплено кричав, люди махали руками, вигукували ім'я генерала Арона.

 Мене спочатку оглушило такою метушнею і шумом, натовп навіть налякав. Мені здавалося: це людське море, що хвилювалося, знесе мене і Шамана. Кінь нервово смикав головою, і я боялася, що він зірветься, намагаючись утекти від цього оскаженілого натовпу. Тому мені доводилося заспокоювати і себе, і Шамана.