23. Сплячий Кам'яний Дракон.

 З важким серцем поверталася в табір. Але Атай слушно казав. Ми не можемо не повернутися туди. І не тому, що наше зникнення виявлять і напевно когось відправлять на пошуки. У нас нічого з собою немає, щоб продовжити свій шлях: ні речей, ні коней. А зі зброї в Атая тільки меч.

 Та й чи була якась причина і необхідність у тому? Чи зміг би Атай піти зі мною світ за очі? Наприклад, повернутися зі мною в мій рідний край.

 Я раптом згадала про Гая і відчула докори сумління. А як же мій друг? Я зможу його кинути?

 Зітхнувши тихенько, окинула поглядом згасаючі вогні табору. Небо посвітлішало, віщуючи швидкий світанок. Ми майже дійшли. Ось уже й пост вартових попереду. Вони побачили нас і впізнали Атая.

 Табір уже прокидався від сну і приходив у рух, наповнювався шумом і криками.

 Атай довів мене до місця біваку лікаря Міро. Старий вмивався, а Синхо намагався розворушити згасле багаття, щось невдоволено бубонячи собі під ніс. Звичайно ж, хлопчисько, прокинувшись і не виявивши мене на місці, мабуть, розсердився.

 Почувши, що хтось підійшов, обернувся і, сердито глянувши на мене, підскочив на ноги.

- Що за справи такі?! - налетів він на мене. - Я прокидаюся, а тебе немає! Хочеш, щоб я додому повернувся сивим?

 Він глянув на Мовчуна, ніби запитуючи, що сталося.

 Я дивилася на Синхо і розуміла, наскільки ж рада його бачити.

 Його. Живу людину.

 Раптом, піддавшись пориву, зробила крок до нього й обійняла. Хлопчисько так і застиг із піднятими руками.

- Синхо, миленький... Який ти тепленький, - промовила, міцніше притискаючи його до себе, відчуваючи тепло його тіла.

 Я поклала голову йому на плече. Яке ж це приємне тепло.

- Що це з тобою? - розгублено запитав хлопець, забувши, що злився й обурювався щойно. - Чого це я тепленький?

- Я так рада, що ти - це ти.

- Ну я - це я. А з тобою що?

 Тепер він зробив спробу (слабку, щоправда) звільнитися з моїх обіймів. Я усміхнулася.

- Ти ж так любиш обійматися, - промовила тихенько.

- І нічого я не люблю обійматися.

 Голос Синхо здавався схвильованим і навіть виправдувальним. Він знову спробував відсторонитися від мене, відштовхнути вбік. Ну звісно ж, Атай же стояв поруч. Синхо завжди з появою Мовчуна намагався триматися від мене на "пристойній відстані".

 Усміхнулася, згадавши, як після нашої ночівлі біля озера, хлопчисько просив нічого не розповідати Атаю, переживаючи, що той його приб'є.

- Та що на тебе найшло? - запитував Синхо, пихкаючи, не полишаючи спроб відліпити мене від себе. - Де ти її знайшов? - запитав, звертаючись до Атая.

 Я зглянулася над бідолахою і відпустила його. Синхо моментально відскочив назад, витріщаючи на мене здивовано очі.

- Думаєш так лаяти тебе не буду? - промовив він, сіпнувшись убік і схрестивши руки на грудях, немов прикриваючись від мене, оскільки я зробила крок до нього.

 Синхо з побоюванням глянув на Мовчуна, але Атай притягнув мене до себе й обійняв. Я глянула на воїна. Його очі ніби запитували, що я тут влаштувала, а потім усміхнулися.

- Вона що, п'яна?! - обурився Синхо. - Де ви обидва пропадали?

 Мовчун глянув на хлопця.

- Знайшлася пропажа, - почула я за спиною голос Міро. Без докору чи обурення. - Ти нас добряче налякала. Але коли з’ясували, що Атая так само немає в таборі, вирішили, що ви пішли разом. Нумо, потрібно швиденько поснідати.

 Атай відпустив мене, а Синхо, промовивши, що збігає за сніданком для нас, помчав.

 Мовчун не залишився з нами снідати. Шкода, звичайно, але тепер я відчувала при цьому зовсім інші почуття. Тепер розуміла, що йде він не тому, що не хоче бачити мене, і чому намагається уникати. Вірніше намагався. Зараз, коли в мене є "оберіг", думаю, Атаю зовсім не потрібно мене уникати.

- То що сталося, - запитав Синхо, коли ми нарешті сіли поїсти біля нашого багаття, - чому тебе не було? Що знову трапилося? Ти вкотре вешталася вночі табором? Арон точно розсердиться.

 Я озирнулася на всі боки, перевіряючи, наскільки близько до нас сиділи воїни, і чи могли нас чути.

 При нагадуванні імені генерала згадала про нашу з Господарем Царства мертвих розмову.

- Потім розповім.

- І що це в тебе за браслет? - запитав Синхо. - Я раніше його не бачив у тебе.

 Сумно глянувши на ободок, що визирав із рукава, навіть здригнулася, побачивши щось дивне, те, що не помітила раніше. Я обережно відсунула край рукава. Камені, які, немов квіти, червоним розпускалися на сріблястих гілках дерева, стали світло-зеленими. Коли вони змінили свій колір? Коли ми з Атаєм повернулися в наш світ, камені на браслеті були червоними.

 Я важко зітхнула. Не особливо мені хотілося посвящати Синхо і лікаря Міро в те, що сталося, але потім вирішила, що вони повинні знати, що моя енергія і життєва сила більше не можуть вплинути на Атая. Я тепер для нього не "ліки".

 Спробувала в кількох словах розповісти, що сталося. Почала з того, що мене розбудив "Синхо", який виявився духом або демоном. Синхо ледь не поперхнувся, почувши про те, що демон прийняв його вигляд.