21. Просто будь іноді поруч.

 Я привела Синхо до пагорба. Озираючись на всі боки, намагалася знайти те саме місце, де ми стояли з Мовчуном у той момент, коли він жбурнув мій кинджал.

- Може, я все-таки маю знати, що ми шукаємо? Хоча б на що це схоже?

- Це кинджал у піхвах. Невеликий, завдовжки трохи більший за мою долоню.

 Ми розбрелися в різні боки, обнишпорюючи траву під ногами. Добре хоч вона була не надто високою і густою. Я час від часу поглядала в бік табору. Боялася, що нас могли помітити. Бран або Атай. Але я сподівалася, що Синхо зможе стати для мене певним прикриттям.

 Блукали ми в пошуках кинджала дуже довго. Часом мені здавалося, що шукати його на схилі пагорба - все одно, що шукати те, чого ніколи не існувало.

- Це він? - запитав Синхо, підходячи до мене, коли я вже стала думати, що нічого так і не знайдемо.

 Із завмиранням серця обернулася до хлопця.

- Він! - радісно видихнула, кинувшись до Синхо.

 Але хлопчисько не віддав мені кинджал. Я незрозуміло подивилася на хлопця.

- Ти обіцяла мені все розповісти.

 Трохи забарилася. Якщо починати розповідати, доведеться розповісти майже все. У мене немає відповідної історії для відмовки. Але, якщо розповім про ліс, Синхо буде переживати, як і після того, коли мені наснився кошмарний сон. Зараз усе набагато серйозніше. Цього разу дивні й страшні речі відбувалися насправді, а не уві сні.

- Я чекаю. Інакше не віддам. Поки не розкажеш.

 Жалібно глянула на нього. Синхо з цікавістю роздивлявся кинджал. Вийняв його з піхов.

- Він викуваний майстрами нашого племені, - промовив Синхо, продовжуючи розглядати клинок. - На лезі знак Головного лікаря. Що це за кинджал, і чому ти його шукала, та ще й тут?

 Хлопець суворо глянув на мене.

- Я постараюся пояснити. Тільки обіцяй, що... не будеш ні в чому звинувачувати Атая.

- Це вже цікаво. Що сталося?

 Синхо навіть насупився.

- Обіцяй. Краще допоможи мені розібратися в усьому. Можливо, від цього залежить, чи зможу я допомогти Атаю. Обіцяй.

- Гаразд. Подивимося.

- Ні. Не "подивимося".

- Гаразд. Даю слово.

- І... Не питай, як у нас опинилася зброя вашого племені.

 Синхо окинув мене уважним поглядом.

- Я не знаю, - проговорила швидко, збираючись збрехати другу.

 Таємниця моєї прабабусі нехай залишається таємницею. Про це я не готова була розповідати. Можливо, те почуття, що ніхто не повинен знати про моє справжнє коріння, зовсім не помилкове і не марне.

- Мені кинджал подарували багато років тому. Я не знаю його історію.

 І все ж ця маленька брехня змусила мене почуватися трохи паршиво. Я занадто прив'язалася до Синхо. Не дуже комфортно почуваюся, коли потрібно брехати друзям.

 А втім, справжню історію цього клинка я, схоже, справді не знаю. Тож, моя брехня - не така вже й брехня.

- Коли нас захопили в полон, кинджал був зі мною. Я загубила його. Виявилося, що кинджал потім знайшов і підібрав Атай. Сьогодні... Цього вечора... Дещо сталося. Я... побачила Атая. Він піднімався на цей пагорб. Взагалі я хотіла віддати йому плащ.

- І ти знову вешталася табором сама? - невдоволено запитав Синхо. - Вранці це не можна було зробити?

- Якщо сердитимешся, більше нічого не скажу.

- Гаразд, пропустимо це.

- Дорогою натрапила на Брана і шукати Атая мені довелося вже з ним.

 Синхо знову насупився, але промовчав.

- Ну, загалом я побігла за Атаєм, коли побачила його. Хотіла наздогнати, але раптово потрапила в дивне місце. Атай пройшов кудись, що приховано від наших очей. Це місце надто відрізнялося від того, де ми перебуваємо. Це був ліс, оповитий туманом. Спочатку я нічого не зрозуміла, але ніякого лісу тут немає. Чесно кажучи, в той момент мені стало страшно. Я б не повірила, якби не бачила на власні очі. Атай... йшов десь попереду, прихований туманом. Зрозуміла це або відчувала. Там хтось був.

 Атай повернувся. Його погляд... Атай не очікував, що я пройду за ним. Він щось дав мені. Змусив це взяти, а потім просто штовхнув назад. Але я... не відчула... Точніше, заплющила очі, очікуючи, що впаду на землю, але все сталося надто швидко. Наступної миті зрозуміла, що вже лежу на землі. Ні лісу, ні Атая не було. Мовчун всунув мені в руки мій кинджал і виштовхнув звідти.

 Бран загубив мене з поля зору. Він не бачив Атая. Виходить, що Атая бачила тільки я. Але потім він з'явився. І... Бран пішов, а Атай... Він не хотів нічого... пояснювати мені. І він викинув кинджал. Я не зрозуміла, чому Атай це зробив.

 Синхо не виглядав здивованим, але напружено про щось думав. Він усе розглядав кинджал, зрідка поглядаючи на мене. Здавалося, що чути про подібні речі, про дивний примарний ліс, про походеньки Атая в потойбічний світ, прихований від наших очей, хлопцеві не вперше.

- Отже, кинджал багато років належить тобі, - промовив Синхо після нетривалої паузи. - Це твоя особиста річ, і вона була в Атая, коли він пройшов у той похмурий ліс. Тебе там бути не повинно було...