19. Звичаї та найкращі наміри.

 Після обіду лікар Міро дав нам із Синхо завдання. Потрібно було закінчити приготування мазі для загоєння ран.

 Увечері, коли сонце вже схилилося до горизонту, і ми повечеряли, повернувся Мовчун.

 Сердечко моє підстрибнуло і заколотилося в грудях схвильовано. Нічого не могла із собою вдіяти, щоб не дивитися на Атая. Тепер його персона, таємнича й загадкова, хоч трохи й похмура, цікавила мене ще більше, ніж раніше. І тепер він був поруч.

 Лікар Міро розповідав нам із Синхо щось про чергові лікарські трави, але його слова проходили повз мене. Запитай лікар, про що він щойно сказав, я б не змогла повторити. Знову і знову намагалася вловити сенс його слів, але присутність Мовчуна мене відволікала.

 Атай сидів майже навпроти, в іншому кінці намету, недалеко від столу, за яким ми сиділи з Синхо обличчям один до одного і слухали лікаря (а я майже слухала). Мовчун щось лагодив. Вірніше майстрував із клаптиків шкіри. Кілька разів піднімав на мене погляд, і я знову старалася осягнути те, що говорив лікар.

 Мовчун дивився на мене уважно і навіть пильно, немов намагаючись зрозуміти, що сталося, поки його не було. Він помітив щось дивне в моїх поглядах?

 Помітив це і Синхо. Він легенько штовхнув мене під столом, коли я вкотре витріщалася на Мовчуна, поки той захоплено надпилював якісь металеві скоби. Розгублено перевела на хлопчиська погляд. Синхо невдоволено зсунув брови, свердлячи мене пильним поглядом. Я знову спробувала почути і зрозуміти, про що говорив лікар Міро. Але незабаром мимоволі знову глянула на Мовчуна. Майже відразу ж відчула, що Синхо наступив мені на ногу. Я здригнулася, втупившись тепер на нього. Що не так? Хлопець сердито щось прошепотів, беззвучно ворушачи губами.

- Я вам не заважаю? - запитав раптом лікар Міро, і я знову здригнулася і злякано глянула на старого.

- А-а, - протягнув розгублено Синхо, прибираючи свою ногу з моєї ступні. - Ні. Ми тебе уважно слухаємо.

- Повтори, що я щойно сказав.

- Я вам не заважаю?

- Не це. Раніше.

- Е-е-м... Коріння має сильну дубильну властивість...

 Я тихенько сиділа мовчки. Боковим зором бачила, що Мовчун перестав працювати і дивився на нас.

- Аксая, - покликав мене лікар.

 Запитально глянула на старого. Тепер я повинна повторити, про що він розповідав. Про що ж?...

 Синхо взяв в одній із коробок, що стояли на столі між нами, корінь рослини і, покрутивши його в руці, немов розглядаючи, недбало кинув назад у лоток. Зустрівшись поглядом із хлопцем, чомусь подумала, що це була підказка. Лікар говорив про властивості цих коренів. Я почала розповідати те, що знала про них. Не впевнена, чи це розповідав лікар, але я детально описувала їхні властивості і де їх застосовують. Про це коріння я знала ще від діда, коли він навчав мене. Його уроки не пройшли даремно.

- Добре, - промовив лікар, коли я замовкла. - Якщо втомилася, так і скажи.

- Вона, отже, втомилася, а я - ні? - обурився Синхо.

- Синхо, - промовив лікар суворо, - коли потрібно вчитися, ти завжди втомлений.

- Старий, - протягнув примхливо хлопець.

- Гаразд, закінчимо на сьогодні.

 Я навіть зраділа. Чесно кажучи, справді відчувала, що вже втомилася і хочу спати.

 Синхо полегшено випустив повітря з грудей і заметушився, зголосившись заварити чай. Ми часто незадовго до сну пили чай, але зазвичай його заварював Міро або я.

 Крадькома глянула на Мовчуна. Він кинув на мене дивний погляд і продовжив свою роботу.

 Чай Атай, звісно ж, не пив. Цього разу я навіть спроб не робила вмовити Мовчуна приєднатися до нас. Він продовжував тихенько працювати, не особливо звертаючи на нас трьох увагу.

- Вийти потрібно? - запитав Синхо, звертаючись до мене.

 Я мимоволі позіхнула, прикриваючи долонею рот. Тепло від випитого чаю, немов розморило мене, огортаючи трохи знемогою сонного стану.

- Поклик природи і все таке.

 Я втомлено перевела погляд на хлопчиська.

- Що це "все таке"?

- Тобі краще знати, - ухильно відповів Синхо, покосившись на Мовчуна. - Ходімо. Тобі не можна бродити самій по табору.

- Припини на нього так витріщається, - промовив Синхо, коли ми вийшли з табору. - Жнець усе зрозуміє. Здогадається, що ми говорили про нього, і тобі знову щось розповіли. Те, про що він не хотів би, щоб ти знала.

 Я глянула на хлопця уважно, намагаючись зрозуміти, чому його це так турбує. Минулого разу йому влетіло за довгий язик. Тоді він був дуже незадоволений і злився на мене.

- Тобі сильно тоді перепало? - запитала.

 Синхо спочатку дивився на мене, немов не розуміючи, про що я говорю, але потім сердито зсунув брови.

- Це не важливо, - заперечив він невдоволено.

- Гаразд. Я постараюся більше на нього не "витріщатися". А ти більше не штовхай мене.

- Я штовхнув занадто сильно? - навіть якось злякався Синхо.