17. День переправи.

 Мабуть, я заснула, адже те, що бачила, не могло відбуватися зі мною насправді.

 Щось або хтось схилився над моїм ліжком. Я розплющила очі й відчула жах, що сковує і холодить душу. На мене дивилося порожнє обличчя в накинутому на голову капюшоні. Там була непроглядна темрява. Вона дивилася на мене, схиляючись усе ближче.

- Не смій його чіпати, - щось шепотіло біля самого вуха. - Він потрібен нам. Він належить нам.

 Я чула, як б'ється моє серце. Гулко і ритмічно. Немов жодних звуків немає більше навколо. Стихнув і цей голос, яким говорила темрява в капюшоні. Я раптом побачила там обличчя. Обличчя в масці, так схоже на Мовчуна. Він перестав схилятися наді мною і випростався.

- Тебе тут не має бути.

 Щось тиснуло мені на груди. Здавалося, що холодні руки підбираються все вище до моєї шиї.

 Мені хотілося прокинутися, струсити цю тяжкість. Я не розуміла, що це, адже нічого і нікого не бачила поруч із собою.

 Ні, було. Поруч зі мною була тінь, що лише умовно нагадувала силует людини.

 Я підскочила на місці й сіла, скрикнувши, немов голосом хотіла відлякати нав'язливе видіння. Мені здавалося, що я не спала, що в наметі дійсно був хтось сторонній.

 Відчула теплий дотик до руки. Це Мовчун встав і пересів на мою лежанку. Він тримав мене за руку. Перелякано перевела на нього погляд.

 Я вже не сплю?

- Що сталося? - почула стурбований голос Синхо.

 Він швидко підійшов до мене.

- Чому ти кричала? Тобі щось наснилося?

 Я підняла на нього очі. Він також присів поруч зі мною.

- Тут хтось був, - прошепотіла, оговтуючись. - Мені здавалося...

 Прокинувся і лікар Міро. Я перелякала його. Він також подумав, що щось сталося.

- Мабуть, мені наснився страшний сон. Кошмари не тільки Атаю сняться.

 Я спробувала посміхнутися. Але якось було трохи моторошно.

- Хочу вмитися холодною водою. Вибачте, що кричала уві сні й розбудила вас.

 Я піднялася, і Мовчун випустив мою руку.

- Останнім часом багато чого сталося. Я перенервувала. Вибачте.

- Не вибачайся, - промовив лікар Міро. - Краще справді вмийся холодною водою. Я приготую тобі ромашковий чай із м'ятою.

- Ні, не треба. Зі мною вже все гаразд.

- Не заперечуй. Я лікар і твій учитель. Синхо, розведи вогонь.

 Я глянула на хлопця. Він пильно дивився на Мовчуна.

 Чому він на нього так дивиться?

 Синхо перестав витріщатися на Мовчуна і, кивнувши головою лікареві, вийшов із намету.

- Не потрібно, - запротестувала. - Я просто ляжу спати. Уже скоро світанок.

 Але мене ніхто не слухав.

 Умившись, почувалася так ніяково від того, що всіх підняла на ноги. Сьогодні взагалі була важка ніч. Спочатку я підняла на ноги Синхо через Мовчуна. Тепер сама всіх переполошила.

 Мовчун змусив мене лягти назад у ліжко, а лікар Міро незабаром приніс обіцяний чай. Випивши його, спробувала знову заснути. Я дуже втомилася і справді майже відразу заснула.

 Сонце вже встало, але мене ніхто не розбудив. Я прокинулася від шуму зовні намету. Всередині нікого не було. Вийшовши з намету, мало не натрапила на Синхо.

- Прокинулася вже, - протягнув він, немов уже довго чекав цього.

 Я кивнула головою, вивчаючи хлопця поглядом.

- Вибач, якщо не виспався сьогодні, - промовила, бачачи, що він у похмурому настрої.

- Не виспався? Я взагалі майже не спав, - обурився Синхо. - Одним "вибач" не відбудешся.

- Мені шкода, - промовила, схиляючи голову.

 У моменти, коли Синхо ось так обурювався, у мене було дивне відчуття, що він і справді старший за мене, наче він був моїм старшим братом, має наді мною владу і право мене вичитувати за неслухняність або проступки.

- Ходімо, - промовив Синхо суворо, - у нас є ще час швидко поснідати. Потім потрібно укласти речі у віз.

 Я розгублено підняла на хлопця очі.

- Якщо тобі щось потрібно, - промовив він. - поквапся. Інакше будеш терпіти, поки не опинимося на тому березі. Але, як бачиш, там лісу поблизу немає.

 Я втомлено зітхнула. Ось і настав час перетнути річку. Мені все ж доведеться це зробити.

 Завершивши всі свої ранкові процедури і поснідавши нашвидкуруч, почала укладати речі. Виходячи з намету назовні, щоразу озиралася на всі боки, шукаючи поглядом Мовчуна. Я не бачила його весь ранок. Він більше не буде за мною "наглядати"?

 Але, можливо, він і сам чимось зайнятий. Чи переправиться він на той берег сьогодні?

 З великим побоюванням ступила я на величезний пліт. Чомусь, він не вселяв мені довіри. Плавала я не дуже добре. Ніколи не запливала занадто далеко через страх глибини. Але пліт, всупереч моєму очікуванню, був досить стійкий на воді. Коні, які тягнули вози, спокійно зайшли на нього. Їм зав'язали очі. Але загальний спокій порушили інші коні, які мали переправлятися з нами, не в упряжці. Серед них упізнала Шамана.