16. Не відпускай.

 Розплющивши очі, не одразу зрозуміла, що відбувається. Я заснула, сидячи поруч із Мовчуном на підлозі, схиливши голову йому на плече. Уже настав ранок. Навпроти мене навпочіпки сидів Синхо...

 Він з цікавістю роздивлявся мене. У його очах застигло і німе запитання: що я роблю на підлозі поруч із Мовчуном.

 Наступної миті я зрозуміла, що Мовчун уже не спить, а просто сидить. І вже він стискає мою руку, а не я його.

 Мене щось підірвало з місця. Але я не змогла відразу встати. Ноги затекли, чи якась сила утримувала мене. Злякано підняла на Атая очі. Він спокійно наче  й не було нічого дивився на мене. Немов нічого незвичайного і не сталося, ніби я щоночі засинаю в нього під боком. Мовчун абсолютно не здивований? Коли він прокинувся і чому не розбудив мене?

- Я... - спробувала хоч щось проговорити на своє виправдання, судорожно підбираючи в палаючій голові слова.

 А якщо Мовчун не спав, коли я поцілувала його?!

 Я все ж змусила себе піднятися на ноги.

- Тобі... сняться кошмари? - запитала, дивлячись на Мовчуна.

 Він дивився на мене спокійно і трохи сумно, але немов не збирався нічого "відповідати".

- Йому снився кошмар, - проговорила, перевівши погляд на Синхо. - А коли до нього доторкнулася... він заспокоївся.

 Мені хотілося скоріше все пояснити, щоб хлопчина нічого не подумав такого...

 Звичайно ж, це виглядало дивно зі сторони.

- Думала, що в нього гарячка і він хворий. Але в нього не було жару. Просто, схоже, снився кошмарний сон. Я боялася будити Атая... Мій дід казав, що не можна будити того, кому сниться кошмар... Це може тільки посилити тривогу...

 Я знову глянула на Мовчуна. Він просто вивчав мене поглядом, немов мова й не про нього йшла.

- Йому часто сняться кошмари, - промовив Синхо, піднімаючись. - І це дивно, що ти здатна відігнати їх.

 Мені здалося, чи в голосі хлопчиська промайнув смуток?

- Ось і твої ліки від кошмарних видінь, - промовив Синхо, посміхнувшись.

 Він зітхнув, окинувши блукаючим поглядом намет.

- Не відпускай її.

 Хлопчина розвернувся і вийшов із намету. Я розгублено дивилася йому вслід, а потім озирнулася на всі боки. Ми з Мовчуном залишилися тільки вдвох. Лікаря Міро не було. Адже він теж бачив, де і як я провела цю ніч. Що подумав старий?

 Мовчун поворухнувся, і я глянула на нього. Воїн встав, розминаючи ноги.

- Мені дуже шкода, - почала я.

 Атай, глянувши на мене, заперечно похитав головою.

 Як же все-таки незручно через те, що він не може говорити.

- Ти, напевно, здивувався, коли прокинувся. Сама не розумію, як примудрилася заснути в тебе під боком...

 Моя тирада була перервана. Мовчун раптом підійшов до мене й обережно притягнув до себе. Я завмерла. Чи було це "дякую", чи...

- Я не знала, - почала було, але Мовчун притиснув мене до себе ще міцніше.

 Я замовкла, мимоволі болісно поморщившись і з шумом випустивши повітря з легень. Спина все ж боліла. Мовчун моментально розімкнув свої обійми, відпустивши мене. Навіть зробив крок назад. Погляд у нього був винуватий. Атай не хотів зробити мені боляче, але забувся.

- Я, - промовила трохи розгублено, - можу вийти назовні?

 Мовчун кивнув головою.

- Але... спочатку я хотіла б умитися.

 Мовчун знову кивнув. Але він не вийшов із намету. Вмиватися і чистити зуби мені довелося при ньому. Атай навіть подав мені рушник. Почувалася досить ніяково, розуміючи, що він спостерігає за мною. Я не була готова до такої пильної уваги. Але нічого не говорила і не обурювалася.

 Я думала про те, чому Атай залишився ночувати в наметі лікаря. Сам захотів, чи це був наказ генерала? Арон був незадоволений тим, що втрьох не догледіли за мною. Арон спочатку говорив Мовчуну, щоб той наглядав за мною. Здається, тепер Атай очей з мене не спустить, як у прямому, так і в переносному сенсі.

 Так і виявилося. Мовчун тепер слідував за мною, куди б я не пішла. І завершити свій ранковий обряд мені довелося в його компанії.

 Було вкрай ніяково пояснювати йому, що мені потрібно в туалет. І... як я дізнаюся, де Мовчун перебуває? Синхо завжди рахував вголос, і я могла чути, де він, наскільки далеко чи близько. Але зараз я була в глухому куті.

 Безпорадно підняла на Мовчуна погляд. Як він рахувати буде?

 Але, здається, Мовчун зрозумів мене без слів. Він вийняв меч із піхов і показав мені відкриту долоню, немов демонструючи п'ять пальців. А потім, стиснувши кулак, знову розпрямив усі п'ять пальців. Він клацнув по лезу меча. Метал відгукнувся високим протяжним звуком.

 Я здивовано дивилася на Мовчуна, а він жестом вказав мені, що я можу відійти, куди мені там потрібно було.

 Він битиме по мечу, щоб я чула рахунок? Атай рахуватиме до десяти? Але цього замало...

 Бачачи, що я нікуди не поспішаю, Мовчун незадоволено зсунув брови і, розвернувши мене до себе спиною, злегка підштовхнув уперед. Я слухняно поспішила до кущів, які могли послужити мені туалетом. Озирнулася. Звичайно ж, Мовчун проводжав мене поглядом. Він знову клацнув пальцями по лезу меча і повернувся до мене спиною.