15. Дотик.

- Ти як? - запитав Синхо, підходячи до мого ліжка.

 Здається, я заснула на деякий час і не чула, як хлопець зайшов. Підняла голову, щоб побачити його. Синхо поклав поруч зі мною складений стопкою одяг.

- Можеш переодягнутися в чисте, - промовив він трохи навіть невдоволено. - У мене так нового одягу не залишиться, - додав, немов про себе пробубнив.

 Закутавшись у ковдру, сіла.

- Можеш забрати назад, - заперечила, трохи зачеплена подібним зауваженням, і відсунула від себе стопку одягу.

 Синхо скосив на мене погляд.

- Бери, поки віддаю.

- Дякую.

- Не вставай. Лягай.

 Він допоміг мені лягти.

- Ти сам як? Як твої руки? - запитала, згадавши про те дивне покарання.

- Нормально, - відповів Синхо, навіть якось недбало хмикнувши. - Це гарне тренування на силу і витривалість.

- М-м, - протягнула я.

- Пам'ятаєш, - промовив хлопчина, присівши на край моєї лежанки, - ти дала слово, що більше не втечеш?

- То й що?

- Що значить: "то й що"?! - обурився Синхо. - Ти дала слово Женцю...

- Чути нічого про нього не хочу, - перебила хлопця і повернула голову на інший бік. - Ненавиджу його.

- Не кажи так.

- Ненавиджу, - промовила різко й рішуче. - Ми поквиталися. Я зрадила його довіру - він відшмагав мене батогом, виконавши покарання за втечу. Повірити не можу...

- Зовсім дурна чи що?! - обурено випалив Синхо.

 Я навіть розвернулася і спробувала поглянути на нього, піднявшись на лікті.

- Дурна, - вимовив Синхо. - Ти хоч знаєш, що з тобою могли зробити? У Джеда важка рука і дурі не міряно. Він славний тим, що своїм хлистом розсікає шкіру до кісток. Я бачив ці рани після покарання винного раба. Ненавидиш Женця за те, що він сам висік тебе? Твою шкурку Атай не пошкодив настільки сильно. Ні крапельки крові не виступило. Шрамів не залишиться. Немов кропивою обпеклася. Попече деякий час і мине. І твої полонені, яким ти допомогла втекти... Ті, які були з тобою в селищі. Атай не привів їх у табір. Він відпустив їх, дав можливість піти, як ти і просила. А отже, у них є шанс не бути спійманими. Не роби більше дурниць і не забудь подякувати Женцю за те, що він зробив для тебе.

 Серце гулко стукало в грудях. Атай відпустив їх. Він дав їм піти.

 Мій гнів вщух, ніби слова Синхо про те, що Мовчун відпустив моїх втікачів, заглушили почуття образи.

 Я дивилася на хлопця і розуміла: він правий ще й тому, що...

 Що було б зі мною, отримай я всі десять ударів батогом? Мовчун сам узявся за батіг, щоб я не постраждала так само сильно, як і інші полонені. Моя спина не понівечена на шматки, і я не стікаю кров'ю, але все ж мене покарали. Атай навіть готовий був підставити власну спину під батіг.

- Відсипайся, - промовив Синхо, піднімаючись. - Коли тобі стане краще, сама побачиш, як це - отримати з десяток ударів батогом від Джеда.

 Я незрозуміло поглянула на хлопця.

- У сенсі старому потрібен ще один помічник, - пояснив хлопчисько. - Я не хотів сказати, що тебе віддадуть на поталу Джеду.

- Мене не відправлять до решти полонених?

 Синхо усміхнувся, промовивши:

- Проступок вчинила? Покарання своє отримала. Урок засвоїла?

 Я уважно дивилася на хлопця.

- Спи. І не хами Женцю.

 Ці слова змусили мене опустити погляд. Я була до Мовчуна несправедлива.

 Синхо розвернувся, йдучи.

- Дякую, - промовила, глянувши на нього.

 Хлопець зупинився й обернувся до мене.

- Ти... заступився за мене. Можливо, я цього й не заслужила.

- Я намагався, але це не допомогло.

  Синхо знову посміхнувся.

- Тебе могли теж відшмагати.

- Хотів би я на це подивитися, - хмикнув він.

- М?

- Я не зробив нічого, за що мене можна було б так просто публічно відшмагати.

 Я опустила голову, щільніше загорнувшись у ковдру.

- Одягнися вже, - промовив Синхо трохи буркотливо.

- Дякую.

- Нема за що. Свого одягу в тебе поки що немає.

 Я підняла на нього погляд, але хлопець розвернувся і вийшов з намету.

 Змішані почуття охоплювали мене. Не розуміти істинного сенсу вчинків Мовчуна в мене виходило чудово. Але як у нього все ж піднялася рука? Чи шкодує він про свій вчинок? Для нього це так само було покаранням. Арон говорив...

 І Синхо. Що б не сталося, він завжди буде на моєму боці? Він і справді став для мене другом?

 Я зітхнула. Легко відбулася. Мені й надалі дозволять залишатися при лікареві Міро ученицею і помічницею. Упевнена, що це завдяки Мовчуну.