13. Повертаючись.

 Ми поверталися з Синхо в табір, майже ніде не зупиняючись.

 Хлопець не особливо поспішав. Місяць давав достатньо світла, щоб можна було їхати вночі. Я слухняно сиділа і мовчала. Обійнявши обома руками, притулилася до спини Синхо, бо так було тепліше, і це тепло трохи заспокоювало. Ми зробили привал тільки під ранок, коли я мало не звалилася з коня. Мабуть, втома зморила мене. Я весь цей час перебувала в постійній напрузі. Синхо схопив мене за руку, вчасно підтримав, щоб не впала.

- Хто він для тебе? - запитав хлопчисько, коли я сіла під кам'яним валуном. - Та людина, яку спіймали в таборі.

 Синхо прив'язав коня, щоб він не втік, зібрав трохи хмизу навколо та розпалив багаття. Сів поруч зі мною. Хлопчисько простягнув мені хліб і шматок в'яленого м'яса. Я не відчувала голоду і відмовилася.

- Ти повинна поїсти, - наполягав Синхо.

 Майже силоміць змусив мене прийняти в нього їжу. Я здалася. Не було бажання сперечатися з ним. Довелося хоч щось з'їсти.

- То хто він для тебе? - запитав Синхо.

 Я мовчала, втомлено відкинувшись назад, притулившись до валуна.

- Не хочеш відповідати?

- Друг, - промовила, трохи подумав.

 Мені важко було говорити і згадувати те, що сталося. Чи змогла я врятувати хоч когось?

- Друг? Хм...

 Я перевела на Синхо втомлений погляд.

- Він пройшов весь цей шлях за нами заради тебе. Проникнув у табір, щоб урятувати.

- Я не хочу про це говорити.

- Тоді, можеш трохи поспати.

 Хлопець раптом потягнув мене до себе, змусивши покласти голову йому на коліна.

- Що ти робиш? - обурилася, повернувшись у своє колишнє положення.

- Так буде зручніше.

- Ні.

 Я знову притулилася спиною до величезного каменю.

- Тоді, я.

 Синхо нахилився до мене і сам поклав голову мені на коліна.

- Це що таке? - знову обурилася.

- Я теж втомився, - промовив хлопчисько, вмостившись зручніше. - Я сплю чуйно. Встанеш - прокинуся.

- Боїшся, що спробую втекти, поки ти спиш?

- Так зручно. Я втомився.

 Не знаю, чому не зігнала Синхо зі своїх колін. Я розуміла, в чому причина цієї його витівки. Він усе ж боїться, що я втечу. Звичайно ж, так я можу його розбудити, якщо спробую піднятися. А може, не прокинеться. Але я не думала тікати. Якщо Мовчун спіймав батька та інших, чи є хоч якийсь шанс, що їм вдалося втекти?... Атай поверне їх у табір. Сподіваюся, що поверне, а не вб'є.

 Я зітхнула, думаючи про своїх втікачів.

 Якщо мене не буде в таборі, я нічого не зможу для них зробити.

 Чи буду я все ще ученицею лікаря?

 Чомусь не думала, що буде зі мною, коли ми повернемося в табір. Тепер мені стало трохи моторошно. Генерал Арон говорив, якщо спробую втекти, мене висічуть, як просту рабиню.

 Я глянула на Синхо. Не бачила, закрив очі чи ні, але він мовчав.

 Хлопчисько казав, що не буде мені допомагати, якщо я нароблю дурниць. Наробила, але він допомагає мені. Хоча, яка це допомога? Він просто повертає назад полонянку, що втекла.

"Але я все ще твій друг".

 Я згадала слова Синхо. Хлопчисько не хоче, щоб я визнавала Гая, щоб говорила про те, що знаю шпигуна, який прокрався у табір. Якщо дізнаються, що втечу полонених влаштували, щоб врятувати мене... Увесь шлях, що залишився, пройду зі зв'язаними руками, як і решта бранців?

 По моїх щоках потекли сльози. Я не могла їх стримати. Коли почала схлипувати, розтираючи сльози по щоках, Синхо поворухнувся. Намагалася затиснути рукою собі ніс, щоб не шмигати. Але продовжувала судорожно хапати відкритим ротом повітря, і виходило ще гірше.

 Я здригнулася, коли відчула, що Синхо доторкнувся до іншої моєї руки. Він притягнув її до себе ближче і міцно стиснув у своїй руці. Я спробувала відняти її, але хлопець не відпустив мою руку.

- Не плач, - промовив хлопчисько. - Усе буде добре. Якщо робитимеш те, що я кажу.

 Я мовчала, намагаючись вгамувати сльози. Повторювала про себе, що все буде гаразд. Боялася не за себе - не знала, що сталося з батьком і дідом, з іншими. Чи вибралися вони з того селища? Де зараз Мовчун?

 День ми з Синхо провели в дорозі. Я чекала і боялася одночасно, що Мовчун зі своїм маленьким загоном може наздогнати нас. З полоненими чи без них.

 Коли на землю опустилися сутінки, Синхо знайшов затишне місце для ночівлі в невеликому гаю. До вечора наступного дня ми дісталися до селища недалеко від табору.

 Щойно воно з'явилося в полі зору, мене пройняв озноб. Ще трохи...

 Схоже, мені не уникнути долі невільниці. Я пов'язана з племенем Сато і, мабуть, хочу того чи ні, мені доведеться повернутися в землі моїх предків. Але як полонянці.

- Тут, недалеко, є одне місце, - промовив Синхо, відволікаючи мене від моїх важких думок. - Хочу тобі його показати.