12. Чому так тихо навкруги?

 Надвечір наш маленький загін дістався до якогось поселення. Воно було порожнім і напівзруйнованим.

 Ми нікого не знайшли в ньому. Тут також побували воїни племені Сато.

 Вирішено було залишитися в цьому селищі на ніч.

 Ми вдвох із Нараном блукали, оглядаючи вцілілі будинки, коли я почула щось дивне. Спочатку подумала, що це хтось із наших, але...

 Я видихнула повітря з легень, намагаючись вгамувати тривогу, що пригнічувала мене.

- Що це? - запитав Наран, так само почувши дивний шум.

 Ми сховалися за стіною якогось сараю. Я обережно виглянула.

 Усередині тьохнуло. Нас вистежили?

 Це були воїни Одхан. Троє. Вони зайшли в селище, обнишпорювали руїни і вцілілі будинки.

 Мовчун... Був серед них.

 Страх мимоволі скував мене по руках і ногах.

 Від Мовчуна ще ніхто не тікав...

 Ці слова тепер були вироком.

- Це воїни з табору, - прошепотів над вухом Наран. - Як ти їх там називала?

- Неважливо, - видихнула. - Попередь інших.

- А ти куди? - схаменувся хлопець, адже я кинулася бігти зовсім в інший бік.

 Він встиг схопити мене за рукав.

- Без мене ви будете в більшій безпеці, - швидко зашепотіла я. - Той високий у масці на обличчі... Він шукатиме насамперед мене. Попередь інших.

- Ні...

- Зі мною все буде гаразд. Ідіть звідси. Інакше ніхто з нас не врятується.

 Я відштовхнула Нарана і прошмигнула в просвіт між двома дерев'яними будівлями.

 Серце калатало в грудях як божевільне. Я розуміла, що це кінець. Чи є надія, що Атай не знайде мене? Можливо, я помиляюся. Тоді в лісі племені Отті Мовчуну просто пощастило відразу знайти мене. Але...

 Я забігла в один із будинків. Судорожно окинула приміщення поглядом, відшукуючи, де можна сховатися. Забившись у затишний куточок за якимось широким уступом, причаїлася, притулившись спиною до стіни. Намагалася навіть не дихати. І молилася. Молилася, щоб Наран встиг попередити інших.

 У напівтемряві захаращеної кімнати стояла гнітюча тиша. Я чула гучні удари свого серця і напружено чекала.

 Ні голосів, ні криків. Жодного шереху.

 Так тривало не довго. Скрипнули двері, почулися обережні повільні кроки.

 Мовчун?

 Серце шалено заколотилося. Я затамувала дух.

 Людина йшла, не зупиняючись, і мені здавалося, що її кроки чути все ближче й ближче. Він немов нікого й не шукав. Просто підходив до мене.

 Ніша, в якій я ховалася, була досить надійним укриттям. Не з першого погляду знайшла її. Але...

 Я здригнулася, коли раптово переді мною немов з-під землі виріс високий силует. Втиснувшись у стіну ще сильніше, підняла очі.

 На мене дивилися суворі чорні очі Мовчуна. Він знайшов мене безпомилково і швидко, як і тоді в лісі, немов уже знав, де я ховаюся. Як він знаходить мене?

 Судорожно ковтнула, не знаючи, що мені робити. Втекти від нього тепер точно не вдасться. Що Мовчун робитиме, якщо я почну чинити опір і спробую втекти? Чи зможе він заподіяти мені шкоду? Але не відпустить - це вже точно.

 Продовжуючи з докором дивитися на мене, Мовчун стояв і не ворушився. Він явно знав, що я ховаюся тут. Його погляд говорив про це.

 Чи повинна я щось сказати? Чому Атай просто стоїть і дивиться на мене?

- Ти ж не думав, що я не спробую втекти? - вимовила тремтячим голосом.

 Мовчун злегка заперечно хитнув головою.

 Звичайно ж він знав, що так може бути. Будь-який бранець спробує втекти, якщо випаде найменша нагода. Тільки Мовчун навряд чи здогадується, що причиною того переполоху і безладу в таборі є я.

- Ти знав, що я тут?

Атай кивнув головою і зітхнув.

- Думала, що мене не видно і не чути.

 Мовчун кілька разів злегка кивнув головою.

 Справді?

 Я здивовано дивилася на нього, намагаючись не упустити навіть найменшого руху очей, що здавалися в напівтемряві кімнати чорними.

- Ти завжди знаєш, де я?

 Чи може він відчути мою присутність? Він не проста людина...

 Мовчун кивнув.

- Тоді в лісі, коли ви напали на селище племені Отті, ти... бачив мене не вперше?

 Я замовкла, вдивляючись у його обличчя. Ледве вловимий рух голови й очей...

 Так.

- Усе, що говорив мені Синхо... про тебе, про твоє прокляття, правда? Ти бачиш чужу смерть...

 Остання фраза прозвучала не як запитання, а твердження.

 Мовчун опустив погляд. Він не хоче відповідати, не хоче навіть дивитися на мене.

- Відповідай мені, - зажадала я рішуче. - У тебе було про мене видіння? До того, як ми зустрілися? Я... помру?