11. Втеча.

- Дядечко Гуро, - покликала його мовою Рагнар.

 Вранці я взялася розносити їжу полоненим. Синхо як завжди допомагав мені, ніс великий кошик із заздалегідь приготованими порціями сухарів і маленькими шматочками солонини.

- Аксая, - радісно прошепотів старий.

- З вами все добре?

 Старий кивнув головою, глянувши на Синхо.

 Я потягнулася за шматком сухаря і солонини, що лежали в кошику.

- А з тобою все добре? - запитав із тривогою дядечко. - Вони добре з тобою поводяться?

 Він завжди запитував у мене про це.

- Так, дядечко Гуро. Не хвилюйтеся за мене. - Я посміхнулася. - Хлопчисько не повинен здогадатися, про що ми говоримо.  Сьогодні ввечері я прийду до вас.

 Я віддала їжу старому, з болем у серці глянувши на його руки, зв'язані попереду туго мотузкою, і сліди червонуватих потертостей.

- Спасибі, дитя, - промовив старий, подякувавши мені за їжу.

- Щойно побачите мене, - продовжила, - голосно кашляйте, немов ви хворі. Пам'ятаєте нашу розмову?

- Так, але це занадто небезпечно.

- Сьогодні вночі.

 Я взяла чергову порцію.

- Ви ж бачили, що вчора на той берег переправили частину воїнів, і кілька обозів. Сьогодні - кілька десятків полонених. Якщо ми перетнемо річку, мало шансів буде, щоб повернутися додому.

- Аксая...

- Слухайте мене так, немов я не кажу вам нічого важливого.

 Старий кивнув головою.

- Гай живий. Він повернувся з моїм батьком і з кимось ще з наших. Вони спробують врятувати нас. І ми повинні бути готові. Сьогодні вночі. Усе добре, - посміхнулася я старому й обернулася до Аяна.

- З вами все гаразд? - запитала я в нього мовою племені Отті.

- Так, - промовив мисливець, приймаючи в мене з рук їжу. - Дякую.

- Сьогодні вночі будьте готові.

- Так, - промовив Аян, схиливши голову на знак подяки.

- Коли я прийду з ліками, ви повинні кашляти, немов хворі. Попередьте інших. Якщо вони видадуть нас, якщо щось піде не так, мене... до вас більше не допустять.

- Добре.

 Ми перейшли до інших полонених. Я кожному подавала їжу, з кожним віталася і говорила підбадьорливі слова. Єші я також попередила.

- Про що ти говорила зі старим? - запитав Синхо, спостерігаючи за мною.

 Як і завжди він хоч і неохоче, але допомагав мені. Хлопчисько ніколи не розумів мого завзяття розносити їжу полоненим, але завжди носив за мною кошик із провізією або воду. По-перше, кошик і відро з водою були важкими, а по-друге, гадаю, все ж стежив за мною. Часто Синхо явно злився, адже я розмовляла з полоненими, але він не міг зрозуміти про що.

- Він хотів знати, чи все в мене гаразд, - промовила я, переходячи до наступних полонених. - І чи добре ви зі мною поводитеся.

- А по тобі не видно, що з тобою дуже навіть непогано поводяться?

 Я з докором глянула на незадоволеного хлопця.

- Чому ти злишся? Не хочеш мені допомагати - так і скажи. Я можу й сама розносити їжу полоненим.

- Мені не подобається, коли ти говориш іншими мовами.

 Я постаралася надати своєму обличчю здивованого вигляду.

- І я нічого не розумію, - додав хлопець.

 Знизуючи плечима, перейшла до наступних полонених.

- Я знаю їхню мову, чому маю мовчати? Це все, що можу для них зробити. Поговорити з ними, заспокоїти і сказати, що все буде добре. Допомогти їм вилікувати тілесні рани. Саме для цього я тут.

- Ну, майже.

- Що майже? - не зрозуміла я.

- Навряд чи Жнець хотів зробити тебе ученицею Міро, щоб ти дбала про полонених.

 Я сердито глянула на Синхо. Він усміхнувся.

- Але як би там не було, - продовжував хлопчина, - їм пощастило.

 Він окинув задумливим поглядом натовп полонених.

- Вони люблять тебе. І завжди раді бачити. Кожен із них тягнеться до тебе, як рослина до світла.

 Тепер я і справді здивовано дивилася на Синхо. Він говорив ці слова без тіні насмішки.

- І... Можливо, ти дійсно тут для того, щоб полегшити страждання цих людей.

 Він замовк, глянувши кудись у далечінь.

- Вони скоро молитися на тебе будуть, - додав хлопчисько, усміхнувшись. - Не захоплюйся.

- Що? - не зрозуміла я.

- Не даруй їм марних надій. Ти нікого не врятуєш.

"А я спробую", - подумала про себе.

 Я повинна.

 Поглянувши на широку річку, як ніколи відчула, що цієї ночі маю спробувати звільнити якомога більше полонених. І якщо раніше думала, що я одна, тепер у мене були спільники.

 Я відшукала поглядом Нану. Я повинна подбати про неї. Повинна повернути її... додому.