10. Гай.

 Я пробула на ногах цілий день, але не відчувала втоми. Коли вже стемніло, і табір поступово замовкав, занурюючись у сонну дрімоту, Міро відправив мене і Синхо роздати хворим полоненим ліки.

 Я знову спробувала "розговорити" дівчину, яку побив Бран. І цього разу мені вдалося дізнатися її ім'я. Торі. Якщо я правильно зрозуміла, це було її ім'я.

 Тепер вона не сприймала мене  насторожено та з вдячністю в погляді прийняла в мене миску з чаєм із лікарських трав.

 Відійшовши від огорожі, за якою тримали полонених з переправи, і пройшовши кілька кроків, я завмерла від жаху і дивного почуття розгубленості.

Чи могла я помилитися?

 Мимоволі обернулася, хоча знала, що робити цього не варто. Навіть якщо я помилилася, не варто звертати увагу оточуючих, і насамперед увагу Синхо, на цю людину.

 Чоловік пройшов повз наче й не було нічого. Поглянув на мене. І хоча було досить темно, я не могла не впізнати його.

 Гай - один із наших посланців. Це, безсумнівно, був він.

 Гай живий?!

Усередині все похололо. Що він робить у таборі?!

 Радість, що раптово поглинула мене, змусила серце тремтіти. Але наступної миті всередині все стиснулося від страху. Чому він тут?

 Гай був одягнений як воїн Одхан і на перший погляд не відрізнявся від них. Але він розуміє, наскільки це небезпечно? Що, як на нього хтось зверне увагу, хтось із ним заговорить, у нього щось запитають? Гай не знає мови племені Сато. Він неодмінно видасть себе.

- Що з тобою? - почула голос Синхо і постаралася взяти себе в руки.

- Нічого, - відповіла, крокуючи вперед.

- Когось побачила? Бран знову на тебе витріщався?

 Хлопчисько закрутив головою на всі боки.

- Ні... У мене просто голова запаморочилася, - пробурмотіла.

 Хлопець підтримав мене за лікоть, і я знову зупинилася.

- Нічого страшного, - проговорила, намагаючись звільнитися. - Мабуть, я просто втомилася. Ми закінчили з усіма справами на сьогодні.

- Що значить: нічого страшного? - запитав невдоволено Синхо.

 Він доторкнувся долонею до мого чола.

- Жару в тебе начебто немає.

- Зі мною все гаразд.

Я спробувала відсторонитися від нього.

- Так, я бачу. У порядку, - продовжував сердито хлопчина. - Ми зараз же повертаємося в намет, і спробуй лишень сьогодні піти за мною. Не вистачало ще, щоб ти захворіла.

 Він знову схопив мене за лікоть і потягнув уперед.

 Лікар Міро, коли ми повернулися і Синхо розповів йому, що в мене раптом запаморочилося в голові, оглянув мене.

 Старий не знайшов ознак хвороби, але відправив спати, змусивши випити настоянку з трав, яку сам приготував.

 Синхо весь цей час сидів у наметі і спостерігав за мною. Але я нічого не помічала навколо. Думки мої були про ту людину, яка настільки схожа на Гая.

 Якщо це справді він... Не може бути. Мабуть, мені здалося. Але... За весь час шляху, я жодного разу його не бачила в натовпі воїнів Одхан. Якщо тільки він не був у загоні з переправи. Тоді я не могла його помітити раніше. Потрібно знайти цю людину. Переконатися, що я помилилася.

 Я не могла зрозуміти, що відчуваю. Страх? Надію? Радість?

 Якщо це справді Гай?

 Він ніколи не вирізнявся особливою сміливістю чи рішучістю. Ніхто й ніколи не назвав би його шибайголовою чи героєм. Для всіх цей хлопець був непримітний і тихий. Рідко брав участь у якихось пустощах чи іграх навіть у дитинстві. На відміну від свого брата... Рона.

 Рон...

 Пам'ять повернула мені його... Лежачим на землі...

- З тобою точно все гаразд?

 Я здригнулася, почувши голос Синхо. Підняла на нього очі.

- Маєш вигляд, немов побачила примару.

- Я... втомилася, - промовила тихо і прилягла на бік, немов збиралася вже спати. - Сьогодні був важкий день.

- А-а, - промовив, видихнувши Синхо. - Так, спи.

 Я прикрила очі. Спати мені не хотілося і втому, як рукою зняло. Я знала, що зараз Синхо піде, щоб потренуватися, а старий ляже спати.

 Я чекала. І справді, незабаром Синхо вийшов із намету, а Міро, заснувши, засопів.

 Тихенько підвівшись на лікті, прислухалася. Біля намету було тихо. Можна вийти.

 Не знала, що робитиму. Але сподівалася знову зустріти ту людину. Якщо це справді Гай, він міг бути тут тільки через мене і дядечка Гуро.

 Божевільний. Він же розуміє, як це небезпечно?

 Повільно пройшла вздовж наметів, виставлених рівними рядами. Тихенько прошмигнула повз загородок із полоненими. Охоронці проводили мене уважними поглядами, але давно вже всі воїни Одхан звикли бачити мене в таборі після відбою. Ніхто особливо й уваги не звертав.

 Дійшла до стійла з кіньми. Знайшла Шамана. Він фиркнув, ніби вітаючи мене.