7. Все далі на північ.

 Колона просувалася вперед, усе далі на північ. І, як мені здавалося, занадто швидко. З кожним кроком Шамана я все далі віддалялася від дому, від рідного краю. І хоч розуміла, що разом із цими кроками небезпека також віддаляється від мого племені, серце стискалося від прихованої туги й тривоги перед невідомістю. Я розуміла, що чим далі на північ, тим менше шансів повернутися.

 Я ніколи не заходила і не їхала так далеко від дому. Я знала, що за землі простягаються за лісом, що розкинувся на північ від наших степів і долини Аура, зі слів діда. І якоїсь миті зловила себе на тому, що з цікавістю вже, а не з побоюванням розглядаю пейзажі незнайомих земель, які відкриваються переді мною.

 Зараз вони мало чим відрізнялися від рідних місць. Багато зелені і високе синє небо з білосніжними хмарами, що змінюють свої обриси. Ці землі були красиві й мальовничі. Як шкода, що бачити їх доводиться не з власної волі.

 Ми були в дорозі вже кілька днів. Привали робили двічі на день: коли сонце стояло в зеніті, і на ніч розбивали табір.

 Я постійно перебувала при лікарі Міро як його підопічна. Я і Синхо.

 Намагалася поводитися смирно і непримітно, не завдаючи нікому зайвого клопоту. Можливо, саме тому Мовчун немов перестав помічати мене. Лише іноді я ловила на собі його задумливий погляд. Але це я витріщалася на нього, а він, ніби відчував на собі мій погляд і обертався. І це зачіпало мене. Адже його генерал сказав йому наглядати за мною. А Мовчун здалеку поглядає на місці я чи ні. Ну... загалом наглядає.

 Чому холодність Мовчуна зачіпає мене?

 Я намагалася не думати про це, нічого більше не питати про нього в Синхо або лікаря Міро. Намагалася думати про полонених і про те, як можна їм допомогти.

 Спочатку мене не підпускали до бранців. Але потім лікар Міро, обходячи ряди полонених під час привалів, брав із собою мене і Синхо.

Не знаю, що то була за мазь, якою лікар змащував мою ногу, але щиколотка швидко відновлювалася, і я могла, хоч і кульгаючи, ходити без сторонньої допомоги.

 На мою радість старий справді намагався допомогти тим, хто цього потребував. У всьому, що він робив, у тому, як ставився до полонених людей, не було зневаги чи гидливості. Через це лікар немов виріс у моїх очах, і я перейнялася до нього повагою.

 Я намагалася допомогти полоненим чим могла. Попросила дозволу допомагати наглядачам розносити бранцям їжу і воду. Мені дозволили, щоправда, Синхо це не сподобалося. Робити все йому доводилося разом зі мною. Не те щоб його змушували. Сам носив за мною кошики з їжею і відро з водою. Навіщо? Мені здавалося, що хлопчисько просто стежив за тим, щоб я не накоїла нічого.

 Але я й не робила нічого, що могло здатися охоронцям підозрілим. І незабаром вони звикли до мене і до того, що я дбаю про полонених і розмовляю з невільниками.

 Я допомогла полоненим завчити деякі команди, які віддавали охоронці, коли вимагали, щоб ті піднімалися або сідали, йшли або зупинялися. Часто перекладала бранцям те, що говорив лікар Міро, оглядаючи їх. Не всім, звісно. Я могла поговорити з дядечком Гуро. Знала мову племені Отті. Могла заспокоїти їх і підбадьорити.

 Особливо переживала за Нану. Спочатку вона була надто налякана, потім впала в якийсь ступор, навіть відмовляючись їсти й пити. І мені знадобилося докласти чимало зусиль, щоб повернути її до життя.

 Одного разу, я вдарила її по обличчю, сказала, що якщо вона хоче побачити Тонґі, повинна слухати мене, вимагала, щоб не здавалася.

 Варта тоді витріщалася на мене здивовано, але ніхто не втрутився. Лише Синхо поцікавився, хто вона. Він зрозумів, що ця дівчина турбує мене більше за інших, і вдарила її я не тому, що хотіла зробити їй боляче або вона розлютила мене. Я зізналася, що це - наречена сина вождя мого племені.

- Вона красива, - протягнув задумливо Синхо. - Ти мене здивувала. На мить мені здалося, що в тебе до неї немає ні краплі жалю. Але, здається, тільки так дівчину можна привести до тями.

 Хлопчисько усміхнувся, загадково дивлячись на мене. Тоді мені було не до нього. Я не особливо й зрозуміла, що це була свого роду похвала.

 Незабаром я могла заспокоїти і підбадьорити словами навіть тих, чиєї мови не знала. Вивчила кілька фраз. Спочатку полонені з інших племен сприймали мене насторожено, а часом і відчужено. Але потім, якось навіть раділи моїй появі. Здавалося, що вже всі знали, хто я і як мене звати. Кожен із них кликав мене на ім'я. І я намагалася запам'ятати їхні імена. Відчувала, що потрібна цим людям і що в певному сенсі несу за них відповідальність.

 Поруч із дядечком Гуро намагалася затриматися якомога довше. Я розповіла йому про те, що хочу одного разу, коли випаде нагода, допомогти втекти. Але старий був проти. Казав, що так я лише наражаю себе на небезпеку. Полонених охороняють занадто добре. І вдень, і вночі, особливо в години прийому їжі та коли дозволяють справляти природні потреби.

 Чоловік, з яким дядечко Гуро був у зв'язці, - мисливець із племені Отті. Аян. Він був іншої думки. Я відразу зрозуміла, що в нього хороші шанси вижити в будь-якій ситуації. Мисливець був міцної статури і здавався витривалим і сильним. На його думку, я повинна була їм допомогти.

 Я поділилася з ним своїми думками. Попросила його переговорити з людьми зі свого племені, але якомога менше привертаючи до себе увагу охоронців.