6. Дитя свого племені.

 Ранок почався з галасу і криків. Весь табір гудів, як бджолиний вулик. На збори було відведено мало часу. Сніданок нашвидкуруч, збір речей. Я старанно виконувала розпорядження лікаря. Синхо укладав усе на обоз. Якісь воїни збирали і згортали намети, вантажачи їх у спеціальні вози. Я тривожно озиралася на всі боки.

 Спочатку здавалося, що навколо коїться хаос, але придивившись можна було побачити, що все підпорядковується певним правилам, і дії всіх людей послідовні. Табір "танув" і збирався в упорядковану колону за лічені хвилини.

 З того місця, де я перебувала, не могла побачити, що відбувалося з полоненими. Вкотре озиралася навколо.

 Якоїсь миті зрозуміла, що поглядом шукаю знайому постать. Мовчуна. Я не бачила його відтоді, як учора ми повернулися до намету лікаря Міро. І тепер мимоволі... Думаю про Атая і хвилююся тому, що не знаю, де він.

 Незабаром, коли всі збори практично було закінчено, я побачила Мовчуна, який вів під вуздечку коня. Шаман. Я відразу впізнала свого коня. Він нетерпляче перебирав копитами, немов намагався зірватися з повідця, раз у раз неслухняно задираючи морду.

 Атай підвів Шамана до мене. Кінь упізнав мене. Він став спокійнішим, потягнувся мордою до мене, і я погладила тварину.

- Шаман, - шепотіла я мовою Рагнар. - Як ти без мене? Вони добре з тобою поводяться?

 Раптом зустрілася поглядом із Мовчуном. Він перекинув вуздечку через шию коня і злегка кивнув головою в його бік.

 Я поїду верхи на Шамані?

 На мить забарилася, і Мовчун посунув мене до стремена. Обхопив руками за талію і, перш ніж я встигла хоч щось заперечити, підсадив мене в сідло. Міцно схопившись за вуздечку, здивовано продовжувала дивитися на Атая. Він немов і не звертав на мене уваги. Провів долонею по шиї коня, погладивши його, милуючись красою тварини.

- Здається, кінь знайшов господиню, - промовив Синхо. - Він твій?

 Я глянула на хлопчиська, який з цікавістю спостерігав за нами, і кивнула головою.

- Цей красень нікому не давався, - усміхнувся хлопчина. - Крім Атая, його ніхто не зміг приборкати. Кінь поводився так, немов ще не об'їжджений. Але на ньому сідло, а отже, вершник у нього все ж був. Атай вгадав, кому належить кінь?

 Опустивши очі, я знову зустрілася поглядом із Мовчуном.

 Це випадковість? Те, що він привів цього коня до мене. Або як Атай дізнався, що тварина буде слухатися мене?

- Вгадав, - відповіла.

 Мовчун дивився на мене, немов і не сумнівався в цьому.

 Він не міг знати. Звідки? Просто так співпало. Але чому він вирішив віддати мені коня, норовливого й непокірного? Навіть якщо їхні воїни захопили коня в лісовому селищі разом із нами, це ще не означає, що кінь буде мене слухатися. Знав?

 Мимоволі згадала погляд Мовчуна тоді в лісі, коли я намагалася сховатися на дереві. Безпомилково і точно, з першого разу, піднявши голову і глянувши нагору, він знайшов мене, немов напевно знав, де я. Ось і зараз.

 Атай знав.

 Мовчун розвернувся і пішов геть. Я погладила шию Шамана. Як же була рада, що мій кінь тепер знову зі мною. Він нікого не понесе на спині, крім мене. Це не кінь, а впертий баран. А ще вірний друг і помічник.

 Шаман зафиркав, нетерпляче затупцювавши на місці, готовий зірватися і помчати геть, немов вільний вітер. Я піднеслася духом. Мені здавалося, що удача посміхається мені. Все буде добре.

 Озирнувшись на всі боки, зрозуміла, що всі погляди прикуті до мене й Шамана: здивовані, занепокоєні, незадоволені й дивний уважний погляд Синхо.

 Я раптом відчула себе, наче отримала свободу, нехай і відносну. Можливість на щось вплинути, змусити прислухатися до себе.

 Синхо злегка негативно похитав головою, ніби щось прочитав у моїх очах.

 Не думай, що перестала бути полонянкою і тепер вільна? Або: не намагайся навіть втекти?

 Напевно хотів попередити і нагадати, щоб не робила дурниць.

 Звісно, я не настільки дурна, щоб, опинившись верхи, зірватися і втекти.

 Верхи на жвавому коні це спрощує завдання і збільшує мої шанси, навіть незважаючи на влучних лучників і не менш жвавих коней чужинців, але така втеча не входить у мої плани.

 Я посміхнулася. Я спробую втекти, але вже точно не одна і не зараз.

 Колона воїнів піших і верхи на конях, шеренги полонених, що охороняються з обох боків, вервечка обозів, розтягнулися, здавалося, до нескінченності. Я бачила лише початок колони, оскільки лікар Міро, Синхо, які також їхали верхи на конях, разом зі мною перебували ближче до її початку. Хвіст колони видно не було. Полонені були розбиті на кілька груп, чергуючись із рівними коробочками воїнів і навантаженими обозами.

 Мовчуна я помітила попереду. Тепер він також їхав верхи і поруч із генералом.

 Здається, Синхо і лікар Міро називали генерала Ароном.

 Хто Атай серед воїнів Одхан? Синхо казав, що Мовчун - особливий воїн. Він займає досить високе становище?  Майже завжди перебуває поруч із генералом. 
 Мовчун має якийсь вплив на генерала? Адже той дозволив йому чинити зі мною, як захоче. І навряд чи я отримала б коня, якби генерал заперечував.