4. Помічник лікаря.

 Не помітила, як провалилася в сон. Розплющила очі, коли вже зовсім стемніло. Лікаря Міро не було в наметі. Я сіла і спустила ноги на вкриту щільними циновками підлогу. Насторожено дивилася на вхід у намет, прислухаючись до того, що відбувалося зовні.

 Тиша. Там нікого немає?

 Вставши з лежанки, дошкандибала до виходу. Обережно розсунула краї полотна намету і виглянула. Біля входу нікого не було видно. Намет ніхто не охороняв. Подумала раптом, що це - непогана можливість втекти.

 Я намацала в кишені ніж і рішуче зробила крок, вийшовши з намету. Озираючись на всі боки, шмигнула вбік, намагаючись триматися в тіні від наметів. Молодий місяць давав достатньо світла, щоб усе можна було розгледіти, і мене могли побачити. Пройшла вздовж возів і зупинилася, прислухаючись, чи немає когось поблизу. Далеко чулися голоси і шум: горіли багаття, навколо яких сиділи воїни. Обережно виглянула з-за воза.

- На твоєму місці я б цього не робив.

 Я здригнулася від несподіванки. Поруч нікого не було видно, але голос пролунав зовсім близько. І долинав він звідкись згори.

 Чоловічий голос, який явно належав молодому хлопцеві, хоч і звучав за тембром досить низько.

 Я підняла голову вгору. На сусідньому возі, навантаженому величезними ящиками, стояв чоловік. Він, немов рись, м'яко й абсолютно безшумно зістрибнув униз і так само безшумно підійшов до мене. Я інстинктивно відступила назад, направивши в його бік вістря ножа.

 - Ні, - швидко промовив хлопець, піднімаючи руки і показуючи, що він беззбройний, - я не заподію тобі шкоди. Не бійся.

 Це справді був молодий хлопець, майже хлопчисько, років шістнадцяти - сімнадцяти. Його голос став вкрадливим і м'яким, як і самі рухи.

 Незнайомець зупинився, і я заспокоїлася. Він не був схожий на воїна племені Сато і занадто юний, щоб здаватися небезпечним. Але він міг видати мене, підняти тривогу.

- Не варто цього робити, - знову вимовив хлопець вкрадливо і тихо.

 Здавалося, він зовсім не збирається піднімати весь табір на вуха.

- Якщо втечеш, тебе все одно спіймають, - повчально додав хлопчисько.

 Я мовчала, продовжуючи вивчати його поглядом. У напівтемряві не могла добре розгледіти обличчя хлопця, але я точно не бачила його раніше.

 Хто він? Вільно розгулює табором о такій пізній годині, отже, не бранець, і він розмовляє мовою племені Сато.

- Та годі, - усміхнувся хлопчисько. - Не вдавай, що не розумієш мене. Я чув, як ти говорила нашою мовою. Ти дуже добре говориш по-нашому.

- Ти хто? - запитала про те, що турбувало мене насамперед.

- Я Синхо. Учень лікаря Міро. У певному сенсі.

 Хлопець якось дивно посміхнувся при цьому.

- Що то значить: у певному сенсі?

- Двома словами і не розкажеш, - ухильно відповів хлопчина.

- Ти з племені Сато?

 Хлопчисько з цікавістю окинув мене уважним поглядом. Він кивнув ствердно головою.

- Не намагайся втекти. Не роби дурниць. І тобі краще бути зі Женцем доброю і ласкавою.

- Женцем? - не зрозуміла я.

 Він лікаря називає "женцем"?

- Атай - воїн у масці. Ти ще не знаєш...

 Атай? Я заперечно похитала головою.

- А-а... Це давня історія. Віддай мені це. Ще поранишся.

 Хлопець, який назвався мені Синхо, спробував забрати в мене ніж. Невелика штовханина, безшумна метушня в напівтемряві, але хлопчисько виявився спритнішим і сильнішим. Він забрав у мене ніж.

- Тобі це не потрібно. Жнець вибрав тебе. Поки ти з ним, тебе ніхто не посміє зачепити.

 Я втупилася на хлопця, а він на мене. Роздивлявся з такою непідробною цікавістю, що мені стало навіть якось ніяково. Стояв надто близько, але відступити мені вже не було куди. Забираючи ніж, хлопець відтіснив мене до бортика воза.

- Ти дуже вродлива, - вимовив хлопчисько, злегка схилившись до мене, бо на пів голови був вищим за мене.

 Нахилився, щоб краще роздивитися моє обличчя?

- Не дивно, що він обрав тебе, - усміхнувся хлопець. - Не хмурся - зарано зморшки з'являться.

 Мені не подобався ані тон хлопчиська, ані його самовпевненість і нахабство. 

 Хто він узагалі такий? Учень лікаря? Ще один? Але сам він ставиться до цього з насмішкою і зневагою.

 Я зробила крок убік, але рука, що миттєво торкнулася бортика воза трохи вище мого плеча, зупинила мене.

- Ку-куди? - запитав хлопець, немов граючись зі мною.

 Я знову невдоволено підняла на нього очі.

- Не туди, - самовдоволено усміхнувся він і кивнув головою в протилежний бік: туди, звідки я прокрадалася.

 Зараз, коли хлопець стояв так близько до мене, я могла краще роздивитися його. І він був гарний. Навіть занадто, як для хлопця. Правильні риси миловидного обличчя, широкі високі вилиці й трохи повненькі губи, темні виразні очі горіли завзятим нахабним вогнем під чорними густими прямими бровами. Частина волосся зі скронь була зібрана у високий хвіст, чубчик спадав на очі, збившись набік, що робило його личко милішим.