2. Полонянка.

 Усе закінчилося досить швидко. Сонце стояло ще в зеніті.

 Усіх бранців нехитрим пристосуванням із двох палиць, складених паралельно каркасом, розбивали по парах, прив'язуючи це до наших ший.

 Я дивилася на ці пристосування, розуміючи, що на нас чекає. Це запобіжний захід, щоб полонені не втекли. Зі зв'язаними за спиною руками, прив'язані до цих палиць у парі з кимось - так не втечеш.

 Перевела погляд на свою ногу. Вона все ще боліла і щиколотка сильно опухла.

 Боліла особливо, коли я ворушилася. Але я все ж могла поворухнути пальцями пошкодженої ноги, отже, вивих не дуже серйозний і немає перелому. Мені б чимось зафіксувати її в нерухомому стані. Як піду з такою ногою?..

 Я занепокоєно озирнулася, немов мене щось змусило це зробити. На мене дивилися пронизливі очі Мовчуна в масці. Зіщулившись, глянула на своє оголене плече. Ще трохи і я виблискувала б грудьми. Але й так було видно більше, ніж слід.

 Досить на мене витріщатися!

 Я відвернулася й опустила голову. У той момент стало не по собі ще більше.

 Здригнулася, коли до мене хтось підійшов. Я думала, що прийшла моя черга ставати у "зв'язку". Тільки б не звернули уваги на мою ногу...

 Піднявши очі, навіть злякалася. Це був не воїн, який зв'язував нас у пари.

 Мовчун у масці присів поруч зі мною навпочіпки й потягнувся до мого оголеного плеча. Я сіпнулася вбік, не розуміючи, що він збирається робити. У шлунку щось тьохнуло. Намагалася відсторонитися, але мені це не допомогло. Я втратила рівновагу і завалилася майже на бік. Мовчун не відстав від мене. Я намагалася відповзти, хоч якось чинити опір.

 Погані думки лізли в голову, як тоді, коли впала з дерева, і він мацав мене. Тепер-то що йому від мене потрібно?

 Мені нічим було відбиватися від чужинця, тільки брикатися ногами, завдаючи собі болю в пошкодженій щиколотці. Я не Шаман - на мене не діє магія дотиків воїна в масці.

 Я знову почула, що знайомий голос кликав мене на ім'я, і вимагав, щоб мене не чіпали, залишили в спокої. Але він замовк, перервавшись здавленим стогоном. Дядечка Гуро вдарили, змусивши замовкнути.

 Сильним ривком, схопивши за здорову ногу, Мовчун притягнув мене до себе ближче. Щоб я не пручалася, він сів на мене зверху, затиснувши між ніг і придавивши до землі.

- Атай, - чула чужий голос і мову Сато, - ну не тут же... Хоч би в кущі відтягнув, чи що...

 Від сорому й жаху, що охопив мене, готова була провалитися крізь землю. Але нічого страшного і жахливого за тим, як мене придавили до землі, не було.

 Несподівано Мовчун вхопився за протилежні краї порваної сукні і, стягнувши їх, зв'язав разом. Сукня перекосилася, але тепер плече і груди не були відкриті.

 Завмерши і судорожно ковтнувши, не могла відвести від Мовчуна очей. Він, кинувши на мене незадоволений погляд, піднявся, відпустивши. А я розгубилася, і мені знову стало соромно.

 Міг би й сказати, що...

 Він же не розмовляє. І його побратими думали... У шлунку знову щось тьохнуло.

- Атай, - промовив хтось із чужинців, - ось паршивець.

 Я підвелася, спробувавши піджати під себе ноги і мимоволі скривившись від болю в щиколотці. Проводжала нерозуміючим поглядом Мовчуна.

 Що це щойно було?

 Допоміг мені? Чому тоді не відпустив у лісі? Краще б дозволив утекти.

- Підводься, замурзана красуне, - проговорили, тепер звертаючись до мене і піднімаючи мене з землі на ноги. - Пора в дорогу.

 Мене прив'язали до палиць із якоюсь жінкою.

 Так у "зв'язках" по двоє нас уводили на північ. Від цього трохи ставало спокійніше. Ці чужинці не дійдуть до наших степів. Поки не дійдуть.

 Заграва згарища розросталася сильніше за нашими спинами. Чужинці спалили все селище. Здавалося, що горить і плаче сам ліс, проводжаючи нас.

 Йти було незручно. Я шкандибала, насилу наступаючи на пошкоджену ногу. Через це жінка, яка йшла зі мною, так само не могла нормально йти. Воїн, який наглядав за нами, кричав на мене і навіть кілька разів боляче штовхнув у плече, через що я мало не впала. Але щосили намагалася йти і не показувати, наскільки мені важко. Я впораюся.

 Я не бачила Мовчуна, але мимоволі думала про нього.

 Його звуть Атай? І він справді завжди мовчить.

 Озирнувшись одного разу, побачила, що він іде трохи позаду. І він дивився на мене. Але відвів погляд, щойно я помітила це.

 Йшли ми досить довго. Я майже вибилася з сил. День минав. Сонце хилилося до горизонту, ховаючись за кронами величних дерев. Я й не підозрювала, наскільки тутешні ліси величезні. Мені стало навіть здаватися, що ліс ніколи не закінчиться.

 Ставний воїн на красивому вороному коні, гучним владним голосом наказав розбити табір. Мабуть, цей воїн був у них головним. Усі слухалися, виконуючи його розпорядження миттєво і беззаперечно. Він також проводжав в останню путь своїх загиблих.

 Суворі й холодні очі ватажка воїнів Сато зупинялися на мені. Він немов вивчав нас усіх. Але мене, як мені здалося, довше і пильніше. Можливо, тому що в мене пошкоджена нога? Я тягар у дорозі. Або... Я і дядечко Гуро відрізняємося від решти полонених. Хоча б тому, що одягнені ми зовсім по-іншому. Будь-яка людина, навіть не надто спостережлива, помітила б це. Особливо тепер, коли всі бранці разом.