25 Ростислав

Ростислав. 

-Оля ти скоро? Ми вже запізнюємося. – подзвонив я дружині вже з машини. В якій ми з дітьми її чекали вже хвилин п’ятнадцять. А перед цим пів години в будинку.

- Я теж їхати не хочу. – заявила донька. Син відірвався від планшета та підтримав сестру. От знаєте є родини в яких діти люблять дідуся та бабуся і з радістю їдуть до них в гості та на канікули. У нас не так. Мої діти не люблять туди їздити особливо донька. Бо мої батьки приділяють їм час не для того, щоб дізнатися як у них справи, а щоб повчити не путящих дітей ума розуму. І мене це злиться все більше і більше. Скільки я вже сварився з батьками з приводу того, щоб не пхали носа в виховання моїх дітей. Але вони обіцяють що перестануть і знову лізуть зі своїми порадами. 

- А знаєте? Не хочете, не їдьте. – промовив я та повернувся до них з водійського сидіння. Діти переглянулися і запитально подивитися на мене. Видно перевіряти чи не жартую я. 

- Я серйозно. Не хочете не їдьте. – діти задоволено посміхнулися та вибігли з машини видно боялися, що я передумаю.

 - І куди діти пішли ми ж наче запізнювалися в логово твоїх батьків! – промовила Оля сідаючи в машину.

 - Ми їдемо самі я їм дозволив залишитися. – пробурчав заводячи авто. Знову вислуховувати від тата, що ми запізнилися, а я погано виховав дружину та дітей. Не привчив до дисципліни. Як мене це все дістало. І Оля дістала, і мама з вічними претензіями, і сестра яка лише ниє в телефон та скаржитися на життя, але при цьому ні чого не робить, щоб хоча б щось змінити. Всі дістали. Все однаково і стабільно в моєму житті я живу як на автоматі. Робота- дім- робота- батьки- ниття сестри- рідкі зустрічі з секретаркою і так по колу. Іноді мені здається, що я знаю що саме я робитиму через пів року в четвер. Для когось це стабільність, а для мене рутина яка мене вбиває з середини я вже давно не живу, а існую. За якимось дурним сценарієм, я наперед знаю, що скаже мені мама з приводу того чому немає онуків на їх вечері. 

- Тобто мене ти змусив їхати, а їм можна залишитися?! – чую істеричні нотки в голосі дружити й вони відволікають від роздумів. Коли Оля істерить то її голос стає пискливим і від нього аж пересмикує тіло. Тому я глибоко вдихаю та видихаю, щоб заспокоїтися і скинути неприємне відчуття що розкотилося тілом. З роками мені все складніше себе заспокоїти. І з цим щось потрібно робити. 

- Чого так кричиш? Ти моя дружина і повинна бути зі мною і в горі й в радості та на вечері у моїй батьків. Ти ж сама зробила все щоб зайняти місце Аделаїди. Забула?! – роздратовано промовив я. 

- Знову та Аделаїда! Ти мене вже дістав нею. Щось ти про неї не згадував коли мені ТАК в РАГСі говорив. – переходить на крик Оля. Завжди коли лише чує ім’я колишньої починає кричати. Нехай краще кричить так її голос не такий писклявий і його легше витримувати. 

- Ти святу то з себе не корч. А то ти прямо під примусом за мене пішла.

 - Погодилася, бо дурна була, закохана, безмозка малолітка. Якщо тобі щось не подобається подавав на розлучення поділимо майно і бізнес і чеши шукай свою Аделаїду! - прокричала Оля та відвернулися. Далі ми їхали в повній тиші. Бажання говорити не було ні в мене, ні в неї. Знає, що я не погоджусь на розділ бізнеса. Тому й тикає ним постійно. Всю дорогу я думав, а й справді чому я останні часом так часто пригадаю Аделаїду. А ще з’явилося якесь неприємне відчуття тривоги. Наче щось має статися неприємне.  Але що? В тиші ми доїхали до батьків в тій самій тиші пішли до будинку і привітавшись з мамою пішли до столу. 

- А де діти? Я скучила за онуками. – запитала мама коли ми всі сіли за стіл. 

- А ваш син дозволив їм не їхати. – швидко перевила стрілки дружина, адже мама дивилася на неї в притул коли висловлювала претензії. Саме смішне, що жодної нотки розчарування в тому, що вона не побачить онуків я не почув  лише претензії. 

-Це правда? – подивилася на мене  з осудом мама. 

- Так. – промовив я і вже чикав теради зітхання з приводу мого виховання. Але мама мене здивувала та так, що я на мить втратив здатність дихати. 

- Хоча знаєш. А це навіть на краще. Те що ми хотіли обговорити не для вух дітей. – закивала мама якимсь своїм думкам.                          

- І що ж ви хотіли обговорити? – запитав я.                             

 - Я знайшов спосіб зміцнити захист наших банків та отримати гарного та надійного  інвестора. – гордовиною промовив тато.                           

- О, цікаво і хто він?                  

- Ігнат Зубарев. – повисла тиша. 

- Інвестор? Він? – запитав я. 

-Так синку. Він не такий простий, як здається на перший погляд. 

- Чим ти його підкупив? - з недовірою запитую. 

- Я навів довідки про нього у нього є син сімнадцяти років, а у нас онучка... – далі договорити йому не дала Оля.            

- Досить. Я не дозволю маніпулювати моєю донькою. Ви зовсім божевільні їй лише Чотирнадцять.                      

- Сину, вгамуй свою дружину.- промовив тато.

 - До чого тут Аглая?! Ми говоримо про Лілю.         

- Яку Лілю? – запитав я ігноруючи зауваження батька.

 - Ліля донька Аделаїди. – ступор, невіра, розпач. Змішалися в один коктейль. І не давав мені дихати. Батько жартує? Якщо так, то я жарт не оцінив. 

-У мене є ще одна донька! І я про це не знав до цього?          

А ви знали?                    

І як давно?    – я вже не слухав, що кричала Оля. Мені байдуже. Мене хвилювали лише те що десь там росте без мене донька. І її виховували Аделаїда. Сама виховує.                          

 - Припини кричати на нас. Не так я тебе виховувала. – роздратовано промовила мама доки тато скриптів зубами. 

- Я повторюю своє запитання. Як давно ви знаєте, що Аделі народила від мене?           

- Давно. Ми її випадково зустріли в магазині тій Лілі тоді  було шість. Вона нам з Юлею радісно повідомила, що вже доросла. А я зраділа, що та байстрючка не хлопчик не спадкоємець. Тому вирішила не говорити тобі. – клас я вислуховував, а головне співчував сестрі доки вона годинами нила мені в телефон про своє складне життя. І вона жодного разу не проговорилася, що у мене є ще одна донька.