20 Аделаїда

 Я вирішила не говорити нічого Ігнату і не відповідати на повідомлення від тієї хворої жінки. Як добре, що життя дало мені шанс втекти з тієї родини. Інакше мою доньку реально чекала б доля затюканої їхніми дивними поглядати на життя дитини. Зараз я на сто відсотків вважаю їх дивними. І я майже впевнена, що колишня я б була не проти такого виховання, адже сама так виховувалася для конкретного чоловіка й тоді думала, все має бути саме так і ніяк по іншому. Добре що такі погляди на життя давно застаріли. З такими думками я заснула, а з ранку мене розбудили наполегливий поцілунок в плече. Я смикнулася від несподіванки.

 - Ммм мм це ти... так рано? - промуркотіла я. 

- Так. Рустам поміняв квитки та ми вилетіли вночі. Бо він не міг більше чекати. 

- А ти значить міг без мене? – хотіла промовити обурено, але вийшло схвильовано, адже важко обурюватися коли з тебе так безсоромно скидають одяг. 

- Я теж скучив. Але я не лише сумував за тобою я ще й зголоднів по тобі... 

- Як ти вважаєш, а наші діти вже...? – запитала я вже лежачи на грудях у чоловіка та обводячи пальчиком візерунки його тату.

 - А ти у доньки питала? – обережно запитав Ігнат.

 - Так. Каже що ні. Але я боюся, що не дотерплять вони до вісімнадцяти. – зітхнула я. 

- Рустам запевняє, що ні. Сказав, що терпітиме і не чіпатиме. І я йому вірю. Він серйозно ставиться до здоров’я Лілі, як до фізичного, так і до ментального. 

- Це добре. – зітхнула я. 

- А з чого такі думки? Я чогось не знаю.

 - Та нічого. Все добре.

 - Не вірю. Ану розповідай.

 – Ігнат посадив мене на себе і пристально подивився на мене. От чому я не вмію йому брехати? Зараз би це не аби як знадобилося. 

- Та я просто хвилююся, що вони такі молоді та так кохають один одного... коротше боюся, щоб вони не наробили нам онуків, а потім зрозуміли, що сплутали кохання з дружбою і шкодували. Розумієш?

 - А ти шкодуєш? Ну про роман з батьком Лілі й що доньку так рано народила? 

- Ні... але це я...

 - В будь-якому разі і якби не склалося їх життя. У них буде те чого в тебе не було. Підтримка батьків. 

- Можливо ти правий. – відвела я погляд в бік. Але Ігнат взяв моє обличчя в долоні та повернув до себе. 

- Може вже час поговорити з батьком? Стільки років минуло. 

- Ні. Він сам від мене відрікся. Я намагалася поговорити з ним і не один раз. А він... У нього більше немає доньки та онучку він не признав. Тож хай живе без нас. – це звісно брехня. Я сумувала за татом. Пробачити не могла, але сумувала. З Канади вже після народження доньки я декілька разів йому телефонували, але завжди чула одне й те саме:

   «Ти мене зганьбила. Ти мені не донька, а та байстрючка не онучка.»                            

 І це боляче різала мені  серце і я з рештою припинила спроби зблизитися з батьком. Знаю, що він втратив бізнес і частину нерухомості та відкрив новий бізнес. Не сильно прибутковий, але на життя йому вистачає. Тож не голоду і добре. Чи допоможу я йому при потребі? Гадаю, що скоріше так чим ні. Все-таки він мене виростив... як умів, так і виховував. І по суді був досить непоганим батьком. Нехай з дивними та застарілими поглядами та принципами...

 Але він хоча б не намагався використовувати внучку від якої відрікся собі на користь. Просто витер нас зі свого життя і все.