14 Аделаїда

     Я якраз піддалася вмовлянню доньки та пішла купувати подарунок для Рустама саме сьогодні.

 Через те, що я не хотіла нікуди йти в той день та пішла лише через прохання доньки... тому й не надавала значення тому в чому туди їхати.

 Тож поїхала в речах яких була вдома, а саме в простих затертих джинсах старому светрі та з гулькою на голові. 

Кому не подобається хай не дивиться.

 Подумала я і сіла в автомобіль. Приїхавши з донькою в торгівельний центр я не помічала нікого, бо слідкувала, щоб донька ніде не впала, бо вона геть не дивилася під ноги бо, по-перше, вона не сильно уважно вся в мене в її віці.

 Я в її віці теж гав ловили, а не на дорогу давилася, по-друге, вона постійно те  й  діло, що говорила про те як же Рустам зрадіє новому набору фарб. 

Я не стала говорити, що він зрадіє навіть фантику від цукерки якщо саме Лілія йому його  подарує.

 Він так носився з нею та оберігав в школі, що я не хвилюючись  віддаючи доньку в один ліцей з ним. 

Він був не дешевий, але Ігнат допомагав мені платити за нього. Спочатку я не хотіла брати грошей, але Ігнат переконав, що краще ніж Рустам за донькою в школі ніхто не пригляне і я здалася.

 Я знала Рустам її захистить від усього світу. 

А ще Ліля з легкістю почала називати Ігната татом, бо свого не знала ніколи. 

А от Рустам іноді називав мене - маман.

 А от мамою ніколи та я й не наполягала.

 Всьому свій час.

 - Ого яка зустріч?! – почула я десь з боку і повернула голову на звук. - І правда. Не очікувано. 

Та й не потрібно я, мабуть, піду. - промовила я. 

- Мамо, а це хто? – запитала донька.

 - Це..... мої давні знайомі та вони вже йдуть, бо поспішають.- глянула я в притул спочатку на Юлю, а потім на Катерину Семенівну. Всім своїм виглядом показуючи, що зовсім не рада такій зустрічі. 

- Це твоя донька? А скільки їй? - запитала Юля. Катерина Семенівна лише мовчала та дивилась не добрим поглядом то на мене, то на доньку.

- Мені шість. А ви хто?

 - Як шість? То виходить вона... – зайнялася Юля її погляд швидко змінився з розгубленого на роздратований і знаєте мені байдуже, що саме її так розізлило. Те що я народила від її брата, чи те що приховала доньку від них.

 - ... від Ростислава і ти мовчала? – взявши себе в руки продовжила допит Юля. 

- Так, а коли мені було говорити про це? Доню піди сядь на лавочку  я зараз поговорю з тьотею і ми підемо далі. Добре? – я присіла так щоб подивитися донці в очі. Донька кивнула і підстрибуючи пішла до лавочки, що стояла в холі між магазинами. - Можливо в той день, як він мене з дружиною познайомив? Так я тоді й сама не знала. – продовжила роздратовано я. Мене злила сама ситуація і те що вони ще вимагають якихось пояснень після всього що сталося в минулому. 

Адже після того, як я скинула рожеві окуляри з себе завдяки психотерапевту я поглянула на життя з ними під іншим ракурсом  і моя думка про них різко змінилася.

 Не в їх користь.

 - Надіюся ти не плануєш зараз йому про це говорити? Добре що народилась  дівчинка, а не хлопчик. 

Ти не матимеш прав на спадок. – промовила Катерина Семенівна зневажливо подивившись на мою донечку. І цим лише підтвердила, що я правильно вчинила, що прихована саме існування доньки від цих явно хворих людей.

 - Ні. Не планую. І надіюся, що ви не скажете. Не вистачало ще щоб мене до вас приписували якимось чином.

 Та ви промивали мозок моїй донці. Так, як свого часу мені. – сказала я дивлячись Катерині Семенівна прямо в очі. Повинна сказати, що витримати її погляд було легко. 

Це раніше мені невпевнений в собі здавалося, що це неможливо і я відводила погляд та опускала  його в підлогу кожного разу коли вона мене сварила.

 А зараз я навіть дискомфорту сильного не відчула, хоча й вона не відвела протримала на мені погляд всю подальшу розмову. Лише іноді зло збираючи  в бік доньки. Моєї доньки.

 - Ой не сумнівайся ми йому нічого не скажемо. Нам і самим не потрібно, щоб хтось дізнався, що у сина є позашлюбна донька від дівахи яка лазить по смітниках. А тут ти що робиш? Смітник шукаєш? – просяяла якоюсь дивною посмішкою ця жінка.

 - О ні то був мій дебют на який невідомо чому потрапили ви. Але боже збав мене від таких зустрічей ще.

 - Яка ганьба? Хто тебе тепер заміж візьме з причепом. А Богдан ще нам дорікав, що ми тебе зганьбили, а воно Он як вийшло. Ти сама себе зганьбила. – тато мене захищав? Навіть не дивлячись на те що викреслив мене зі свого життя? Оце новина. Промайнуло в моїй голові та чомусь так захотілося поїхати до тата. Мені його не вистачало всі ці роки  як би я не брихала  сама собі. Все ж таки добре, що я їх зустріла. Тепер я знаю, що тато мене любить, але так свято вірить у свої принципи життя, що відрікся... божевільне кохання у нього до рідної  доньки, як на мене, але надія на те, що ми таки колись помиримося промайнула в голові.

 Та закріпилася в ній. 

- Я заміжня. І у доньки є кого татом називати. 

Тож ми в вашій допомозі ніколи не потребуватимемо. – промовила я і зрозуміла в ту мить, що яка б я сильна не була, але самотня  від осуду доньку не збережу. 

Завжди знайдуться отакі люди які дорікнуть моїй крихітці, що вона незаконно народжена. 

Тож я таки погоджусь жити з Ігнатом. 

Тим паче що з ним я сама відчуваю себе в безпеці. 

- Ходімо доню в нас мало часу. – не дочекавшись доки мої недо родичі усвідомлять те що я їм сказала потягла доньку далі по коридору.

 Видно, що вони хотіли ще щось сказати, але явно не розраховували на те, що я буду на хамство відповідати хамством й трохи розгубилися. 

А то звикли, що колишня я мовчала завжди та покірно терпіла придирки Катерини Семенівна і її чоловіка. 

Тієї Аделаїди вже немає вона померла шість років тому. 

А оця Аделаїда буде готова до тих подій які потягне за собою ця зустріч. 

 Терпіння доньки вистачило не на довго і решту вечора вона засипала мене запитаннями. Хто ті люди й чому та бабуся була схожа на бабу ягу?