12 Аделаїда

 Вже минув місяць як я працюю на кухні заводу. 

Мене навмисно влаштували саме на роздачу їжі, що б я мала змогу познайомитися з усіма і чути про що вони говорять. 

Але поки, що потрібної інформації не було. 

Я лише знала, що працівникам не подобається їх зарплата, умови праці та що наш бухгалтер Зоя Трохимівна спить з начальником охорони.

 І все. Можливо мені, ще поки не сильно довіряли люди та і я мало не спалилася, тому що не знала що таке п’ятихатка та червонець. Чим не аби як здивувала працівників. 

Це тепер я знаю, що це гроші номіналом п’ятсот та десять гривень, а тоді я геть розгубилася. 

Довелося брехати, що це моя перша робота, а до того я сиділа вдома і борщі чоловікові варила. А коли він мене вигнав з дому то я вимушена була шукати собі роботу і ледь звожу  кінці з кінцями.

 І це спрацювало, але тепер мені пропонують всяку похабщену деякі сильно впевнені в собі чоловіки. 

Фу найскладніша частина моєї роботи, якщо чесно, навіть робота на ногах не так мене вимотує, як їх ті жарти. 

Але всі вони відійшли на другий план коли я випадково помітила як наш бухгалтер виходить з заводу і йде до смітника на зупинці громадського транспорту і викидає якийсь пакет.

 А це вже дивно. 

Їй наших контейнерів мало?

 Тому дочекавшись доки вона піде я полізла за тим пакетом. 

А через те, що за той період  доки я чекала тягнувши час, щоб не привернути увагу в нього ще трохи накидали сміття. 

Тому для того, щоб дотягнутися до напівзаповненого контейнера мені довелося пірнути в нього до половини, щоб схватити  потрібного мені пакета. 

І ось я вже тримала його в руках та ментеляла ногами  перетнувшись навпіл об бортик контейнера для рівноваги як почула, що біля мене зупинилося якесь авто в якому хтось гучно сварився. 

Я не зважала на тих людей  вибралась з понтейнера та тихенько обтрушувалася тримаючи свою здобич в руках. Доки не почула своє ім’я. -Аделаїда?! Це ти? Не може бути?- я підняла голову і завмерла від несподіванки от кого кого, а їх зустріти тут це реальна несподіванка.

 - І вам доброго дня Катерина Семенівна та Олександр Юхимович. От несподіванка  яка. – промовила я взявши себе до рук. 

- І не кажи. Ні ну я знаю, що справи твого батька останніми роками не дуже добре, але щоб аж так... – кивнув він на смітник. -... щоб ти по смітниках лазила.

 - Ну в житті й не таке буває. Що тільки не зробиш заради роботи.

 - А ти двірником працюєш?- запитала мене, свого часу, моя майже свекруха. 

- Можна й так сказати. Ви вибачте мені час вже. – розмовляти з ними у мене бажання не було. 

Від слова взагалі. 

І це не через образу на них. 

Вони не вині, що їх син мені зрадив діло в іншому. Зараз я вже можу з упевненістю сказати вони мене недолюдлювали причому досить явно, але тодішня я того не помічала. А от теперішній мені ніби й байдуже, а ніби й досі образливо.

                     * * * * *

Доки я діставало той пакет то він трохи відкрився і я зрозуміла, що бухгалтер викидала якісь папери. І в передчуття   того, що я знайшла те що шукала гнало мене в затишне і відлюдкувате місце, щоб перевірити здогадки. Тому сховавшись за зупинкою я пересвідчитися, що так воно і є зателефонувала Роману Олеговичу і попросила мене забрати з роботи прямо зараз. 

- Ігнат вибач, що в такому вигляді, але це терміново. – залетіла я до кабінету боса в ненайкращому вигляді та й пахло від мене скажемо так аж ніяк не ромашками. 

- Надіюся воно того варте. - промовив Ігнат відкриваючи вікно настіж. 

- Варте. Я знайшла документи які вказують справжні ціни по яких закуповували  метал і ремонтували станки, а ще по яким цінам на справді продавали готові труби, а ще я виявила, що ти вже два роки сплачуєш комунальні послуги та відпустку для родини бухгалтера та начальника охорони і їх дітей. 

- Як?! – крикнув Ігнат. 

- Отак ось поглянь. Я за цими паперами в помийку лазили. - Ігнат з недовірою взяв з моїх рук  папери щоб  перевірити. 

Я чекала і дивилася як змінювалося його обличчя в міру того як він читав той чи інший пункт, а ще я вже так звикла до його спотвореного шрамом обличчя, що не розуміла чому він веде закритий спосіб життя. Він гарний чоловік по суті.

 - Ти неймовірна.- промовив він і на емоціях обійняв мене. Я зніяковіла від несподіванки, але бажання його відкинути у мене не з’явилося. Лише серце пришвидшило свій ритм якогось дідька. 

- Це ще не все. - тихо промовила я.

- А що ще?

 - Сьогодні, якщо вірити написаному   ти маєш підписати папери на постачання металу. 

І та цифра яку ти маєш перевести теж думаю буде завижченна тож перевір. – Ігнат махнув головою в знак згоди. 

А я попрощавшись поїхала додому переодягатися і митися. Все моя робота на Ігната Зубарева завершилася. Навіть сумно стало якось. Та й Ліля засмутиться вона здружилась з Рустамом. 

Коли ввечері в мої двері хтось подзвонив я здивувалася, адже нікого не чикала. Роман Олегович привіз Лілю і повечерявши з нами поїхав додому, хресний в Канаді я це знала точно, тому що пів години тому говорила з ним по відео дзвінку. 

А більше нікому до мене приходити  в гості, адже я так плідно працювала над завданням, що друзів тут ще не завила. 

А от коли відкрила то втратила дар мовлення.