10 Аделаїда

 Минуло п’ять років перш ніж я вперше за довгий час повернулася назад до України.

 Як би не було добре в Канаді моє серце тяглося до батьківщини. Тут наче повітря якесь інакше. Чистіше, рідніше, моє.

 Донечка була ще досить маленькою, щоб зрозуміти це і їй в принципі було байдуже де жити головне, щоб я була поряд. 

Як тільки я увімкнула телефон після прильоту він задзвонив. Побачивши ім’я хрещеного я широко посміхнулася. 

Він у мене найкращій. 

І хоча я досі сильно любила тата, який так і не зміг мені пробачити ганьби та припинив будь-яке спілкування зі мною після того, як упевнився,  що я під захистом маминого брата. 

Хрещеному вдалося  частково його замінити.

 Та що там він мені всіх замінив. Завжди веселий і бадьорий він був поряд навіть коли одружився. Він завжди знаходив час, щоб посидіти з онукою, щоб я пішла в нічний клуб розслабитися, або в кафе з подругами. 

Нова версія мене вже це собі дозволяла і я вам скажу не лише це. Моє життя заграло геть новими фарбами. 

Не лише через появу в ньому доньки. А на сам перед через те, що я кардинально змінила свої погляди на життя.

 Геть в усіх його проявах. 

І от я стою з валізами в руках і чекаю таксі яке мало відвести нас з донькою до мого потенційного працедавця. 

Освіта економіста стала мені в нагоді. Я стала кризис менеджером. Це сталося випадково. Одного разу я пішла на зустріч з потенційним клієнтом дядька. 

І випадково зауважила, що якби вони змінили кількох робітників і перенесли столики на іншу терасу та поміняли колір стін то стало б затишніше. 

Як виявилося пізніше вони зробили саме так і діло пішло в гору. Так, чутки про те, що мій не стандартний погляд на речі допомагає витягти підприємства з кризи. Зі мною почали консультуватися з різних питань. Більшість запитань були складними тому мені доводилося витрачати багато часу, щоб вникнути в роботу колективу ресторану чи роботу готелів, щоб зрозуміти який механізм дав збій. Але це завжди новий досвід, який приносив мені непоганий заробіток.

 Та дозволив не залежати фінансово від хрещеного.

 Але я ще залежала від нього морально. 

Його підтримка і віра в мене не аби як мене підтримувала всі ці роки. 

Адже тато дізнавшись, що я вагітна та остаточно припинив зі мною будь-який зв’язок. Не скажу, що мені не було боляче від цього, але на той момент я вже не боялася осуду і не боялася, що скаже тато чи іншу люди, а головне я не боялася помилятися та пробувати, щось нове. 

Тому коли мені запропонували роботу в Україні я погодилася майже миттєво і хоча я повинна буду зрозуміти, що не так в цілому заводі та куди діваються гроші з бюджету. 

Я готова до проблем і випробувань які трапляться на моєму шляху. 

Таксі довезло мене з донькою  до офісу де нас  зустрів співробітник і провів до директора. 

А за донькою люб’язно погодилася приглянути  секретар в холі.

 Переступивши поріг кабінету я застигла. Намагаючись не роздивлятися так очевидно зовнішність мого нового працедавця.

 А подивитися було на що. Високий статний  чоловік з короткою стрижкою дивився на мене в притул і ніби чекав доки я роздивлюся його глибокий шрам на все лице і різно кольорові очі. Які додавали жаху.

 -Ну що роздивилися? Може вже почнемо? – стримано, але з нотками роздратування промовив чоловік. 

- Вперше бачу людину з різними очима. Вибачте за таку мою реакцію.

 - Ви помітили лише це? Дивно зазвичай люди відразу запитують, що з моїм лицем. 

- Ми не настільки близькі, щоб я вас про таке запитувала. Тож перейдемо до справи.

 - От і добре. – чоловік показав рукою на крісло на яке мені сісти. - Мене звати Ігнат. І щоб краще розібратися чому мій завод  терпить збитки мені таки доведеться розповісти чому моя зовнішність спотворена. – виявляється що він потрапив в аварію коли їхав з дружиною додому. Він постраждав, але вижив, а от дружина загинула. Ігнат довго оговтувався після травм які отримав під час аварії, а потім була депресія після втрати коханої дружини. Сил жити далі йому надавав син. 

Який в той страшний день залишився вдома з нянею. Пропускаючи не потрібні нюанси мені пояснили, що весь цей час заводом займався його друг і партнер Микита та справи наче йшли добре, а коли Ігнат почав знову всім керувати почали спливати  не відомі раніше Ігнату проблеми. 

Вони посварилися під час однієї з нарад і Микита пішов звільнившись та відмовився, що не будь пояснювати. 

І як Ігнат не намагався знайти куди діваються гроші у нього не виходить. 

Прибуток наче крізь пальці витікає. Вислухавши все я зробила потрібні мені записи. Поставила декілька запитань, щоб уточнити не зрозумілі мені нюанси та пообіцяла через тиждень приїхати з чітким планом дій. На цьому наша зустріч закінчилась і Ігнат пішов мене проводжати. 

Яке ж було моє здивування коли після не дуже коротких перемовин з майбутнім босом я застала доньку в компанії якогось хлопчика. Вони про щось говорили. І це дивно, адже моя Ліля досить скромна дівчинка і важко йде на контакт. 

Чимось мене нагадує в дитинстві. А тут вона так активно спілкуватися з незнайомим хлопчиком з вигляду він її одноліток.

 - Це і є ваша донька – Лілія? – почула я голос мого нового працедавця. 

- Так, а той хлопчик син вашої секретарки? – хороший він бос раз дозволяє персоналу приводити діток на роботу. Промайнуло в моїй голові, але така думка виявилася хибною. 

- Ні це мій син – Рустам. – і тут до мене дійшло, що вони схожі не лише зовнішність, а й різними на колір очима. Один карий, а інший блакитний.

 - Ми вже їдемо? – засмучено запитала мене донька. Помітивши мене.

- Так люба. Нам ще квартиру обживати та речі розкладати.

 - Шкода. Бувай Рустам. Ще зустрінемося.- помахала донька рукою і побігла до мене. Так ми й пішли покотивши валізи коридором під прискіпливий погляди Ігната та Рустама. 

- Мама пообіцяй, що я зможу побачити ще Рустама.- попросила донька доки ми чекали на таксі.