4 Аделі

 Після двох годинних повчань від Катерини Семенівни, як себе поводити на дні народжені ми нарешті пішли спати.               

 Здебільшого повчання стосувалися  саме моєї поведінки.                           

Вона постійно тримала на мені незадоволений та стривожений погляд від якого я губилася і не знала, що робити.                       

 Чи здаватися та зізнаватися, що ми їх не послухали та почали займатися сексом до весілля, чи просто кивати та удавати, що я запам'ятовую те що чула від неї вже сто разів.                         

 Після важких роздумів, я вирішила робити те що говорить Катерина Семенівна, а саме мовчати та слухати тому під кінець повчань була така виснажена морально, що не пішла сьогодні до коханого вночі. Я пояснила все йому телефоном і майже відразу заснула. 

А з ранку нас чекало пекло.

 А саме?                            

 Натовп стилістів, візажистів, фотограф та перукарі.         

Чекали на нас.                           

Все повинно було бути ідеально. Тим паче, що саме сьогодні мене представлять всім як майбутню дружину Ростика.                     

Тому я повинна виглядати на всі сто.                                           

Вони були професіоналами, тому що коли я подивилася на себе в дзеркало після їх праці то ледь не розплакалася дивлячись на себе в дзеркало.                                  

На мені була червона сукня, яку обирала Юля (сама я б  таку не наважилася купити занадто відверта для мене) навколо якої й  створювався весь образ.

 За процесом створення якого прискіпливо слідкувала Катерина Семенівна.                                

Перукар накрутила  мені кучері, а візажист під черкнув мої природні риси обличчя та додала  фарб які зробили його неймовірно гарним. А сукня то взагалі щось не реальне. Я знов перевела на неї свій погляд через дзеркало.

 Я таких ще не носила. Неймовірне мереживо зі складним візерунком, а підклад був  в тон мережива.            

 Сукня облягала мене наче друга шкіра.                                     

 Вона довга і з досить скромним вирізом на грудях.                

І це додавало свого шарму. 

Я провила подушечками пальців по мереживу і примружила очі від передчуття тих емоцій які я побачу на обличчі коханого коли він мене побачить.                

Адже він мене такою ще не бачив. Та що там я себе такою ще не бачила такою.                    

Навіть не уявляла, що можу виглядати так красиво. 

І завжди соромилася коли коханий говорив, що я найгарніша дівчина у всьому світі.         

 - Ви неймовірно гарна.      

 Ваш наречений втратить голову побачивши вас. – сказала мені жіночка візажист.                   

Ім’я якої, до свого сорому, я не запам’ятала. – задоволена моїм виглядом Катерина Семенівна кивнула якимось своїм думкам і вийшла з кімнати.            

Якщо чесно я видихнула з полегшенням після того, як вона пішла.                                      

Вона ніби й не говорила нічого, але її важка аура літала по кімнаті та напружувала мене.       

 - Дякую. – я перевела погляд у вікно і помітила авто коханого. Він приїхав раніше.           

І це добре.                          

Адже мені так захотілося, щоб він мене побачив ось таку гарну, прямо зараз.                               

Тому я підібрала подол сукні та побігла на перший поверх, щоб його зустріти.                     

Зробити сюрприз та подарувати подарунок найпершою.      

Але коли я спустилася то втратила дар мовлення, адже Ростислав стояв під руку з якоюсь дівчиною в білій сукні, а Катерина Семенівна роздивлялася якийсь папірець та виглядала геть розгубленою.

 А чому сукня схожа на весільну? А Юля дивиться на мене зі співчуттям  в очах?        

 Що відбувається? Чомусь мені стало нічим дихати.                      

А від здогадок защемило  серце. Ні це не може бути правдою.

 Ні...., ні                                        

Я  знову провела поглядом всіх присутніх і помітила задоволену посмішку Катерини Семенівни яка змінила її розгубленість яка була лише мить тому, на Юлю яка все так же співчутливо дивилася на мене, а потім поглянула на коханого який почав рухатися мені на зустріч.                            

Його емоції я не змогла розпізнати.                                   

Вони щось говорили я наче й розуміла сенс слів та навіть відповідала та здавала  запитання, але скоріше  сказані мною слова були автоматичні,  а почуті відповіді ніяк не затримувалися  в пам’яті, а вилітали з голови щойно я їх чула. А потім все поплило перед очима і сильний біль в грудях який недавав  змоги вдихнути на повні груди зник разом зі світлом...