Розділ 23

Наступні кілька днів обійшлися без пригод, нових трупів та зустрічей з магістром. І якщо відсутності перших я зраділа, то за магістром… сумувала. І лаялась на себе через це. А варто мені було стулити очі, як я відчувала смак його подиху на губах…

І навіть завал нової інформації та занять, що якось не залишили мені часу на щось інше, не рятували від думок про нього. Добре, що думати про щось, крім навчання, інколи просто не вистачало сил і я вирубалася одразу як голова торкалась подушки. 

На якийсь час я  забула і про всі свої негаразди, поринувши у студентське життя. Вистачило мене на три дні. А на четвертий…

На четвертий в мене видався вільний час і мені, нарешті, вдалося позбутися невгамовної Роксін разом з її гардеробом, надміру дбайливого Фірата і розгорнути книги, що я взяла в бібліотеці. Я навіть сховалася, щоб прочитати їх у спокої. Віднайшла чудове місце поблизу фонтана, біля якого колись зустріла Роксін і якого, як я встигла помітити, уникали інші студенти. 

Книги були доволі старі, але не крихкі. Аркуші пахли дитинством, спокійним та сповненим пригод. А от те, що було написано в цих книжках мені геть не сподобалось.

Перша книга була зовсім не цікава – нудна до нестями. Я майже по складах пробиралася крізь терміни, не розуміючи й половини написаного.  І то тільки завдячуючи Йоргу, що сварливим дідусем бурчав у голові:

– Це ж треба?! І зовсім не так це. Яка абсурдна теорія. І який неук її писав? Це ж могло бути простіше? А це взагалі про від'ємний резонанс…

І знанням з фізики, бо тільки за допомогою закону збереження енергії, я змогла розтлумачити цей нещасний абзац, що людською мовою зводився до славнозвісного: ніщо не з'являтися ні з чого і не зникає безслідно.

Втомившись, продиратися крізь наукові терміни, сенсу яких я не розуміла, відклала книгу і взяла іншу. 

В цій все було простіше. Навіть з малюнками. Ось тільки читаючи вже перший розділ, я встигла пошкодувати, що народилась проклятійницею, зненавидіти їх та загадатися над питанням, чому проклятійники не позбуваються дару? 

– Його ж можна передати? – згадала я про книгу, що так і лежала на столі і яку я так і не наважилась розгорнути вдруге, надто непереборним могло стати бажання повернутися у звичне життя. Ось тільки це значить і назавжди покинути… 

– Що саме ти плануєш передати і кому? – пролунало прямо над головою так несподівано, що я, підстрибнувши, ледь не впустила книгу собі під ноги.

– Книгу. У бібліотеку… – збрехала я. І сама не зрозуміла навіщо збрехала. Але наче дзвоник у думках вистукувало попередження: не розповідати магістру про книгу. З нього станеться, відбере і не віддасть. 

“Це надто небезпечно, Карино!” – ще й головою похитає, наче я маленька.  

– Все не полишаєш надії позбутись дару? – оцінивши стос книжок поряд зі мною, схилив голову до плеча Крістан.

 – Шукаю ліки від старості. Не можу зрозуміти, чому раніше проклятійники жили більше за всіх, а зараз старіють з кожним прокльоном, – пробурмотіла я, задумливо втупившись у сині очі. Закладаюсь на свої улюблені кроси – він знає відповідь.  

– Навряд ти тут знайдеш відповідь, – поморщився Крістан, піднявши книгу, що я впустила. 

– Чому? – запитала зацікавившись. 

– Бо якби відповідь можна було так легко знайти, то проклятійники й далі жили б по триста років, – зауважив він.

– І все ж таки я спробую. Знаєте, інший погляд і все таке… Може помічу те, що ніхто інший не помічає.

Ну не зізнаватися ж йому, що в мене Йорг у голові все коментує і пояснює? Чи краще зізнатися?

Я з сумнівом подивилась на магістра і шмигнула носом. Треба щось казати, а що? Як же з ним… ніяково. Почуваюся як перед викладачем на екзамені – постійно боюся ляпнути щось таке-не таке, через що він прийме мене за останню дурнюню, і в результаті постійно втрапляю в халепу. Як пороблено, не інакше.

– Дякую. Мені казали, що це ви мене до цілителя… – я на мить завагалася, підшукуючи влучне слово, – доставили? 

– Немає за що дякувати. Мав би й сам помітити, що ти ледь на ногах вже тримаєшся, – скрипнувши зубами, процідив Крістіан. – Пробач.

– Добре я трималась, – фиркнула я, не бажаючи визнавати власну слабкість. – Це на мене ваші мерці непозбувне враження справляють. Як обухом по голові. В вас така традиція? Трупи розкидати? 

– Майже, як традиція вештатись по тавернах в незнайомому місці і пити казна-що, – в тон мені фиркнув магістр.

– Я не вешталась, – образилась я. – Я проводила наукове дослідження місцевих танців. 

– І напоїв?

– І напоїв, – підтвердила стримано. За напої було прикро. Особливо за те, як причепилася до бідного Аннара. Треба перепросити, але де взяти рішучості? 

– І як дослідження? Успішно минуло?

Я закотила очі. От і нащо я це ляпнула? Нічого розумнішого в голову не прийшло? 

– Ніхто не танцював, – зітхнула з сумом і розвела руками. – А скоро бал і… 

– І?

– А я не знаю, що казати, як себе поводити і що саме танцювати. Що я там буду робити? Сумніваюсь якось, що наші танці підійдуть для балу.