Розділ 22

Карина

В голові панував хаос. 

Я лежала, витріщаючись на сонячний промінчик на білій стелі, і ніяк не могла опанувати потік думок. 

Першою спала думка: я в лікарні. І на мить мене охопив страх і жаль, що інший світ мені лишень примарився. І навіть запізніла радість з приводу того, що я побачу рідних та повернуся до звичного життя, не мала змоги вгамувати всю прикрість цього розчарування. Так буває, коли довго-довго прагнеш до чогось, рвешся, витрачаєш сили, щоб цього досягнути, а воно виявляється не таким, як малювалось в твоїх очікування… Як ті чудові яблука в сусідському городі, що ми зі страхом та попри сумління, перелізаючи через огорожу та здираючи руки до крові, таки обірвали, надкусили і зуби звело, настільки вони були кислими, ще й червивими. До того ж вони залишили гіркий присмак каяття, попри те, що дідусь-сусід, вийшовши й застукавши нас на гарячому, лиш головою похитав:

– Що ж ви так? Треба було оті яблука рвати – вони хоч і маленькі, зате смачні. А ці зимні. Дарма що гарні, їм до перших холодів треба висіти. Спускайтеся, пригощу. 

І хай потім ми сто разів спокутували провину, таскаючи діду Василю і ягоди, і гриби з лісу, і рибу з річки, і солодкі пиріжки, але присмак того першого знайомства так і залишився в пам’яті. Як і досвід. Адже не все те, що вабить, гідно того, щоб заради нього долати перешкоди й тим більше поступатися собою та своїми принципами…

– Не спиш? – висмикнув мене з філософських роздумів голос. 

– Не сплю, – відповіла гостю, що стирчав у вікні, відчуваючи як губи самі по собі складаються в посмішку чи то від радості його бачити, чи то від полегшення, що я все ж таки не придумала собі ані інший світ, ані нових друзів, ані Кріса. – А двері хіба не для цього призначені? 

– Не став зраджувати ранковим традиціям, – розвів руками Фірат, легко зістрибуючи на підлогу.  

– Може ще й каву приніс? – запитала зі шпилькою, сідаючи в ліжку. 

– Приніс, – посміхнувся хлопець. – І не тільки каву.

Кинула швидкий погляд на його пусті руки, безмовно запитуючи: де? 

І наступні кілька хвилин з цікавістю дитини спостерігала, як Фірат, наче фокусник зі капелюха, дістає звідкись з зовні кав'ярник і маленькі тарілчки з різноманітними солодощами. 

– А де? – тільки й змогла вичавити я. 

– Там більше нема, – усміхнувся він. 

– А як? 

– Сімейний секрет, – продовжував інтригувати хлопець, – який я не маю розголошувати навіть під страхом смерті. 

– Все так серйозно? – підіграла я. 

– Серйозніше не буває. Так що каву?

– А… – роззявила я рота, обертаючись на двері. 

– Можна, я дізнавався. Тобі взагалі все можна. Не розумію тільки чого тебе тут тримають? 

Ледь стрималась від того, щоб знизати плечима. Сама не розумію. Ну подумаєш, втратила свідомість, з ким не буває. 

“От саме з тобою і не буває”,  – прискіпливо нагадала та сама свідомість і мені довелося заткнути її ковтком кави й смачним тістечком. 

Кілька хвилин ми ласували в тиші. Якось так в нас з Фіратом повелося, що каву ми завжди пили мовчки, смакуючи кожний ковток, зігріваючи руки тонкими стінками порцелянової чашки. І це було таке приємне мовчання. Не те спантеличене, тривожне, коли ти постійно шукаєш що сказати, аби заповнити гнітючу тишу. А те, яким ти насолоджуєшся.

– О, у вас гості, – перервав наше мовчання сивенький дідусь, діловито влітаючи в палату. – Снідаєте? Чи вже краще сказати обідаєте? Що ж у вашому стані це вкрай потрібно, – моєї руки торкнулися сухі, шершаві від зморщок пальці, намацали пульс. Дідусь кілька хвилин мовчав, ніби до чогось прислуховуючись всередині мене, а потім видихнув. – Хоча від кави вам краще відмовитися. Он і так рано прокинулись. Ви й по життю така нетерпляча? Чи тільки хворіти та відпочивати не любите? 

– Чому не люблю? – я навіть розгубилась від здивування. З чого такі висновки? – Люблю. – і поспішила пояснити: – Відпочивати. А хворіти… Я не так вже  часто й хворію. 

– Он воно як… – заміркувавшись про щось, пробурмотів розсіяно дідусь, розсіяно прислухаючись до пульсу. І за хвилину  продовжив: – Що ж це добре. Це дуже добре. Можна вже й відпускати.

– А що зі мною? 

– З вами? 

Він озирнувся на Фірата, мовчки питаючи в мене дозволу озвучити в присутності стороннього мій діагноз.  І я кивнула, погоджуючись. 

– З вами все гаразд. Поспите, поїсте, відпочинете і через кілька днів будете в нормі. Майже…

– Майже? 

– А це вже залежить від вас. Ви ж проклятійниця. Навчитесь стримувати себе і все піде добре. А інакше… Це лише перший дзвоник. Якщо так продовжиться, то ви все частіше станете втрачати свідомість. І скоро це відбуватиметься після кожного прокльону. Поки одного разу ви не зможете отямитися. 

– Я думала, проклятійники швидше старіють, а не ось це все… – задумливо, повторила я чуте раніше. 

– Старіють. Але жоден проклятійник не доведе свій магічний резерв до такого стану.