Розділ 14

В цьому приміщені все було інакше. Ніяких високих склепінь і скляної стелі. Навпаки, тут все було схоже на звичайнісіньку бібліотеку – затхле повітря, неяскраве світло і вузенькі полиці на колесах доверху забиті книгами. 

– Щось підказати? – запитав Крістіан. 

І я дезорієнтовано прошепотіла:

– Секцію про дар. 

Він скинув руку і полиці зарухались. Одні від’їздили назад, інші сунулися вбік, а якісь виїздили на мене. Нарешті все зупинилося. 

– Секція про дар, – оголосив магістр, запрошувально скинувши руку. 

І так нагадав мені брата, коли той мріяв стати фокусником і навіть зібрав нас на виставу, де понад годину показував усілякі фокуси. А наприкінці от точно так само скидав руки та посміхався. 

– Дякую, – подякувала чемно, але голос прозвучав сипло.

Ледь стримавши непрохані сльози, я зробила крок до першої полиці та пішла вздовж неї, ведучи пальцем по палітурках і читаючи назви. 

– Карино? – тихо покликав магістр.

– Що? – я обернулася на магістра, який кам’яною статуєю застиг посеред кімнати. 

– Щось сталось? – насупився Крістіан, уважно спостерігаючи за мною.

– Нічого, – пробурмотіла я, знов відвертаючись до палітурок. 

Чого тут тільки не було: і “Основи дару”,  і “Звідки взявся Ваш дар”, і “Особливості”, і “Систематизація”, “Характеристика”, “Класифікація”. Тільки одних “Теорій дару” різних авторів я нарахувала більше десятка, а потім кинула цю марну справу. 

Я взяла першу книгу і пробігла очима по змісту. І закрила, вертаючи на полицю. Як тут щось можна знайти? Я навіть не знаю, що шукаю. І чому в них немає гугла чи вікіпедії? А краще штучного інтелекту – запитав, а він все розповів. 

– Потрібна допомога? – зглянувся магістр, наблизившись впритул так, що я спиною відчула його тепло та дістав якусь книгу з верхньої полиці. – Можливо, тут щось знайдеш.

Але чи то мені здалось, чи й справді, він і сам не вірив, що в цій бібліотеці можна відшукати потрібні мені ритуали. 

– Це безнадійно? Так? – у розпачі пробурмотіла я, ніби мені дійсно було потрібно його підтвердження.

– Ну, надію втрачати не можна ніколи, – наставницьки зауважив Крістіан, окинувши поглядом стелажі. – Але я дуже сумніваюсь, що тут ти знайдеш те, що тобі потрібно.

– Дякую. Втішив, – я розвернулася і зробила крок до дверей. 

Ніякого настрою сидіти й шукати тут невідомо що не було. Ще й живіт гарчав. А примарна надія, що я повернуся до того, як мама отримає інфаркт, а тато переверне з ніг на голову поліцію, випарилася на очах. 

– Що так просто здасися? – запитав невідомий хтось, з ким я вже мало не змирилася. 

Подумки вилаялась – мало було мені одного внутрішнього голосу та сумління, так я ще один десь надибала. До пари. Не інакше. 

– Он ту червону палітурку бачиш? – підказав все той же голос. 

– Гаразд, облишимо це на завтра, – вирішив Кріс, присівши на край читацького столу та діставши з внутрішньої кишені форменого кітеля невеличке прямокутне люстерко. – Маю для тебе дещо.

Але я не чула. Як-то буває, бачу ціль – не бачу перешкод. І дарма, що та червона палітурка знаходилась вище за мене, навіть випроставшись навшпиньки я ледь її чіпляла кінчиками пальців, – все одно  дістану. 

– Карино! – гукнув магістр.

І я, вже вчепившись пальцями у ту саму палітурку, повернула голову.

– Ти з батьками поговорити хочеш? – терпляче поцікавився Крістіан. 

– Звісно! – вигукнула я, і рипнулась так стрімко, що не втрималась, заплутала у своїх ногах і…. 

Науці невідомо яким чином магістр опинився поряд, обірвавши мій феєричний політ та не давши впасти ще й моїй самоповазі.

– Вибачте, – прошепотіла збентежено, вивільняючись з міцних обіймів. 

– Ходяча катастрофа просто, – похитав головою магістр, вклавши мені в руку люстерко. – Слухай уважно. Подумай про людину, з котрою хотіла б зв’язатись, уяви її в деталях та поклич. Там, у твоєму світі, спрацює якийсь засіб зв’язку. Зможеш і побачити,  і поговорити з батьками.

Він ще говорив, а я вже поспішала. Що тут слухати? Що тут думати? Що тут уявляти? Мама і так постійно перед очима. 

– Мама! Ти там? – закричала я від захвату, побачивши рідне стомлене обличчя. 

– Каро! Дівчинко моя. Ти де? – з сумішшю полегшення та страху вигукнула у відповідь мама. 

– Мам, я відпочивати поїхала. З подругами. В Одесі. Вибач, що одразу не зателефонувала, телефон розрядився.  Ми тут в якійсь глушині. Зв’язку немає. Зі мною все гаразд. Путівки гарячі попались. От ми й зірвались. Пробач-пробач-пробач. Більше так не буду. Я збиралась  нашвидку, і не подивилася зарядне. 

Мама зітхнула-схлипнула і посміхнулася. Хвилювалась. Мені аж серце защемило від усвідомлення, що вона за цей час собі напридумувала. Але не докоряла. Вона взагалі ніколи мені не докоряла.

– Добре, що з тобою все добре, марципанко, – вигукнув брат, з’явившись у відеокамері. – А то мене вже в поліцію відсилали. А я так і знав, що ти нарешті подорослішала і просто загуляла.