Розділ 13

Акули беззубі! Добалакалась! Казала ж мені бабуня, що мій язик до добра не доведе. Як у воду дивилася!

Куля летіла стрімко, а час, немов, сповільнився. Я встигла злякатися до серця у п’ятах та мурах на спині. І як-то бувало завжди, коли я лякалася, придумати безліч варіантів розвитку подій, жоден з яких мене не влаштовував. Тому замість того, щоб ухилитися, заскиглити чи дати драпака, і продемонструвати всім свій страх, я просто, певно втративши останній глузд, виставила вперед руку. Ніби це могло мене якось захистити!

А от моє “щоб тебе” було не зупинити:

– Та щоб тобі по… – вчасно прикусила язика, але в голові було пусто, і я видихнула єдине, що спало на думку, – ласкавішою бути. 

Куля торкнулася кінчиків моїх пальців, полоскотала, огортаючи долоню, та розтеклася, витягаючись вздовж неї, обвіваючи в’юнкою пташкою з довжелезним хвостом, як у казкової жар-птиці. 

– Та щоб тобі, – кинула з розпачі й завагалася, розгледівши оченята-бусинки. Це що я таке створила? – жилося щасливо, – видихнула я, розуміючи, що ось так просто вбити оце дивне створіння не можу. 

Та й не нападає воно! Обвило руку й увібралося, наче я татуювання хною зробила. Круто! Напевно…

–  Що?! – здивовано розглядаючи власні руки, заволала руда. Вона спробувала створити кулю, але замість неї на долоні виросла вогняна квітка. Нова спроба – і вогняний пухнастий заєць зіскакує з її долоні.  – Ти! Це ти! – звинувачувально ткнула вона в мене пальцем. –  Що ти накоїла? – і кинулась на мене, з явним наміром вчепитися у волосся. 

На долоні ожив жар-птах. Здійнявся у повітря вогняним довгохвостим феніксом і загарчав на руду, так лячно, що в неї волосся дибки встало. І не тільки у неї, мушу зізнатися. Сама ледь не пирснула з переляку. 

– От дурна, – почувся у голові чиїсь добрий сміх і я обернулася, але нікого поруч не помітила. – Кумедна. 

Ну от вже й галюцинації. Однозначно, перебування у цьому світі загрожує здоров’ю моєї психіки. Не те щоб вона і досі залишалася здоровою, але ж не настільки, щоб у кімнаті з білими стінами опинитися. А тут натяк на прямий і коротенький шлях до неї. 

– Що тут відбувається? – пролунав знайомий голос. 

– Крістіан, – видихнула руда і кинулась до магістра в обійми. 

– Я поставив запитання, Сесіль, – холодно нагадав лишень прибулий маг, спритно ухилившись від нав’язливих проявів почуттів.

Мені натомість від цієї картини щелепи звело. Надто якось приторно та награно виглядало. Не натурально. 

Обличчя Крістіана скам’яніло. Погляд став уважним, пронизливим і неймовірно важким. Закортіло десь сховатись, немов я першокласниця, що отримала двійку і не знаю, як це пояснити мамі, що вже завмерла навпроти з розписаним червоною пастою щоденником в руках.

– Крістіан! Ця… Ця… мене прокляла, – не придумавши, певно, пристойних епітетів, що відповідали б моєму злочину та персоні, ображено вигукнула Сесіль, і тільки-но пальцем не тикнула. 

Певно, виховання не дозволило перед магістром пальцями тикати. Але не зробити другу спробу повиснути у нього на шиї.

Моє ж виховання пішло у відпустку, тож я і хмикнула, і очі закотила. І навіть посмішку привітну розтягнула.

Погляди присутніх таки схрестились на мені. Ну, і що одразу я? Може то взагалі про когось іншого? Про всяк випадок навіть озирнулась. Але з появою магістра в коридорі стало так пусто й тихо, ніби ураганом порозмітало натовп охочих до дармових вистав глядачів. Тож ухилитись від гніву місцевого начальства таки не вдасться. Доведеться викручуватися.

– Прокляла? – перепитав магістр, відчепивши прилипучі руки панночки, і втупився в мене, очікуючи пояснень. 

Я знизала плечима, запізніло нагадуючи собі про жести й прийняте всього кілька хвилин тому рішення. 

Крістіан заплющив очі, зітхнув, ніби я вже встигла допекти його до печінок: 

– Панно, я чекаю на пояснення! – глухо, але досить пронизливо повторив магістр.

Відкарбував так суворо, що я мимоволі здригнулася. І це він ще голос не підвищив. А що буває з тими на кого він кричить? Сподіваюсь, я не дізнаюся. Хоча… З моєю вдачею… Неспокійною. І чомусь мені знов стало прикро. Настільки, що я ледь не розплакалася. 

Всі неприємності – всі мої. І щоб я не робила, все одно все боком вилазить. Може дійсно, як там викладачка казала: “скільки б проклятійниця не благословляла, все одно на добро не повернеться”. Може годі й старатися? Кидати прокляття, щоб усі боялися та не насміхалися, простіше. Там навіть думати не треба. Що перше спало на думку, те й бажай. 

От побажала б я цій руденькій, як і хотіла першої миті коронне: “Щоб тобі повилазило” і спостерігала б зараз чудову картину з фільму жахів з розмазаною на підлозі кров’якою та очима у долонях. “Мій дорогесенький…”. 

Я аж здригнулася. Та ні. Не варта вона того.

Повела плечем, женучи дурні думки. 

– Нічого пояснювати, – відповіла нарешті, здіймаючи очі на магістра та випрямляючи спину. – Я її дійсно прокляла. 

– І що ви побажали панні Ефрек?

Я знов стиснула плечі. І розлютилася і на себе, і на ситуацію в цілому. А більше на магістра, що вже зробив з мене винною і вп’явся очима туди, де у Сесіль ґудзик не сходився.