Розділ 11

– Отже, шановні наші смертнички, рада вітати вас у стінах найкращої академії магії на материку, – натхненно почала перше заняття викладачка. 

Від такого обнадійливого початку аудиторією прокотився повний здивування та обурення шелест. Але, мушу зазначити, що загальну увагу присутніх пані викладачка привернути змогла. Майже, як наш остогидлий професор з англійської.

Виглядала вона, як і більшість жінок у цьому світі: сукня до п’ят незрозумілого темного кольору, біленький комірець з тонкого мережива. З прикрас, хіба намисто з доволі великих перлів та шпильки, якими закріплена висока гулька скрученого волосся. Загалом, вона мені нагадувала акторку театру. Та ж велична постава, ніби їй до спини швабру прив’язали. Та ж манера високо тримати голову та розмовляти чітко, виразно, ніби цвяхи заколочувала. 

Прям як монашка в середньовічному монастирі. Якщо прикраси прибрати.  Але до прикрас тут охочі були всі. Он і Зара постійно наряджалася. То сережки, то брошка. Сьогодні така цікава була – у формі ящірки з крилами. Майже дракон. Але чудернацький з шістьма лапами та крилами, як у бабки.

Та навіть сіреньке-бідненьке вбрання не могло приховати неймовірну красу вже немолодої на вигляд жінки. Певно, змолоду біля її ніг померло від нерозділеного кохання кілька десятків кавалерів. Навіть зараз, попри зморшки в куточках очей та довкола рота, попри широке сиве пасмо волосся, вона все одно приковувала погляд.

Я так замислилась, що прослухала все, що казала викладачка.

– А чому саме “смертнички”? – обережно поцікавилась дрібненька на вигляд білявка за першою партою.

– Бо щонайменше розтуляєте рота тоді, коли вас не запитували, – отруйно усміхнулась викладачка.

– А можна… – спробувала запитати щось дівчина в іншому кінці аудиторії.

– Не можна, – навіть не оглянувшись, клацнула пальцями викладачка. – Вісім годин покарання за те, що говорите, а не слухаєте. 

Я зиркнула в бік нещасної й оторопіла. Бо рота в дівчини не було. Він просто зник. 

Божечки! Від жаху мені страшенно закортіло зірватись з місця і бігти, поки не впаду. Хоча як впаду, то повзтиму. Аби тільки якнайдалі звідси.

– Хто хоч спробує встати з місця, сидітиме до кінця пар нерухомо, – з легкою невимушеною усмішкою попередила викладачка. 

І якось бігати перехотілось. Взагалі. Зовсім. Мені особисто, вже й дихати моторошно було, аби не вляпатись ненароком.

А викладачка ніби не помічала того, яке враження справила. Продовжувала, немов нічого і не сталося. Хоча, мабуть, для неї й справді нічого. Це для мене – ледь не кінець світу.   

Я знов окинула поглядом аудиторію – проклятійників було небагато. Чи то дар такий не популярний. Чи їх дійсно так мало, що доводиться по інших світах збирати. Цікаво, а в нашій групі таких багато?

– А тепер жарти скінчились, – висмикнув мене з цих беззаперечно цікавих міркувань голос викладачки: – Бажаєте більше ніколи не потрапляти в такі ситуації? То ж слухайте уважно і за рік я навчу вас не тільки накладати прокляття, але і знімати їх. При цьому, з найменшою шкодою для вас самих. 

Звучить обнадійливо. Тут і сперечатися ні про що. Але як подумаю, що я клацанням пальців зможу в когось рота забрати… чур мене. Не треба мені такого щастя. Я краще вже по старинці.  Тут я хоч вже технологію зрозуміла – головне бажати зопалу щось такого… корисного та доброго. Як от магістру. Ну відіспався ж… Нарешті.  Тоді чого такий похмурий був?

Зрозумівши, що збагнути незбагненне справа марна і копітка, я прислухалася до тихого говору викладачки. Нічого корисного не почула. Як завжди бла-бла-бла: вам пощастило, це такий шанс, ви станете могутніми…

– І постаріємо на кілька сотень років раніш, – вигукнув якийсь юнак позаду мене.

– Хочете щось сказати, пане? – з натяком запитала викладачка. – Тоді встаньте та назвіться…

Вставати та називатися ніхто звісно не став – сміливців не знайшлося. Всі разом позабувши про сперечання, втупили очі в підлогу і почали щось шкрябати на білих аркушах, що замінювали тут зошити. І як вони потім не гублять де що? Я он диплом свій три години розбирала тільки тому, що пронумерувати листи забула. Довелось увесь перечитувати. Хоча простіше було знов роздрукувати.

– Ви чому не пишете? – звернула на мене увагу викладачка. 

Я знизала плечима, опустивши очі на пусту парту перед собою. 

– Не місцева? – якось швидко здогадалась вона. 

В мене що на лобі написано? Чи я так сильно вирізняюся? 

– Щось пані Трестоун занадто розгубленою стала, – я відкрила рот аби захистити поважну пані, але не встигла – Пишіть, – переді мною нізвідки матеріалізувалися листи паперу та ручки, а сама викладачка розвернулася до дошки. – Конспектуйте уважніше, бо від кожного неправильно написаного символу залежить чиєсь життя і вам пощастить якщо ваше. Це всіх стосується, – попередила вона, обводячи поглядом аудиторію. – Як вам вже відомо, будь-яка магія залежить від життєвої сили мага та стихій, що його оточують. Нам пощастило – ми проклятійники не залежимо від стихій. Будь-яке наше ворожіння в першу й останню чергу залежить від нашої життєвої сили.

– Пощастило, ага… – собі під ніс пробурмотів хлопець, що сидів позаду мене.