Розділ 10

Просто по білосніжному мармуру, лавіруючи між пишних суконь та натертих до блиску чобіт, розставивши лапи у різні боки, обережно, як корова на льоду, у світлі прожекторів пробирався темний згусток шерсті. 

Та бог з ним з самим хваришем, мені здалось, чи в нього в зубах щось блищало? Придивилась… не здалось. Він що, поцупив коштовність якусь? І якого дідька прямував він просто до нас. Мало того, поступово підбираючись до нашого балкончика, він на мить завмер біля ніг магістра, поглянув на мене – тільки підмигнути для повноти картини не вистачало, і обережно поповз вверх по штанині Крістіана.

Я так і завмерла з розтуленим ротом, спостерігаючи за атракціоном цієї небаченої нахабності. 

– Щось не так? – запитав Кріс.

Я здійняла на нього розгублений погляд, взагалі не розуміючи, чи дійсно він не відчуває, що по його нозі зараз щур підіймається. Величезний такий! Вертлявий.

Тим часом невдячний врятований мною звір дістався піджака та завис просто над кишенею магістра. Тепер вже добре видно було, що в зубах він тримав сережку. Золоту з велетенським смарагдом.

– Хапай його! Тримай! – пролунало з юрби вельмож, котрі напевно помітили пропажу. Але дісталось чомусь спантеличеному офіціантові, котрий героїчно захищався тацею під звуки кришталевих бокалів, що розлітались на друзки.

 – Крадій! Поверни мою сережку! – Заволала жінка в літах, безсоромна хапаючи молодого чоловіка за сорочку. 

– Я… це не я… – бубнів сконфужений офіціант, намагаючись відбитись від аристократки з манерами торговки рибою.

– А хто? Я?! – не вгавала жіночка.  – Чи може він? – вказала пальцем на якогось лорда ображена пані. 

Хвариш тим часом вдруге поглянув на мене. Клянусь, мені здалось, що він усміхається. Чи не так вже й здалось? Варто було б дізнатись про інтелект подібних створінь у цьому світі. Не здивуюсь, якщо вони ще й розмовляти вміють. Та ледь він збирався опустити в кишеню магістра свій здобуток, як Кріс одним миттєвим рухом впіймав крадія за шкірку та піднявши його двома пальцями протягнув:

– А це в нас хто? – і дивився при цьому він чомусь на мене.

– Звідки я маю знати? – спалахнула миттєво. – І облиште тваринку. Може, йому боляче?

Дуже здогадливий крадій тим часом зметикував, про що я, і одразу ж прикинувся мертвим. Обвиснув в руці Крістіана, лише хвіст ледь смикався. Не вистачало ще  виваленого язика, але здобич тоді випала б. А пацюк з нею розлучатись не бажав.

– Переживе, – буркнув Кріс, скинувши брову. – Що тут робить хвариш?

– Вам видніше, – рявкнула я, підступаючи ближче, щоб подивитися, що в біса коїться. 

Крістіан натомість силоміць витягнув сережку з зубів пацюка під шалене ображене скавчання, а саму тваринку ткнув мені прямо в руки. Дякую. Я вже одного разу покусана! Але ж не вся, можна ще раз. Чого б і ні. Але цього разу хвариш сидів сумирно, лише фирчав на Кріса. От у цьому я його чудово розуміла. Сама б пофирчала на магістра.

– Навіщо йому сережка? 

– Пані Торельхей,  – перекривши ґвалт, що здійнявся на терасі, вигукнув Крістіан. – Ви, здається, загубили? Це шукаєте?

Пані, яку й пані не назвеш, завмерла з занесеним для чергового удару віялом, ошелешено поглянула Кріса та зніяковіла. Всього лише на якусь мить. Потім якось гидливо поглянула на побитого нещасного офіціанта, поморщилась та рушила в наш бік. Ще одне неприємне знайомство назріває.

– О, – почала вона роздивляючись коштовність у руці магістра, – вельми вам вдячна, – привітно посміхнулася, кидаючи повний вдячності погляд, і, секундочку повагавшись, додала, – пане Ренфолд. Як вам це вдалось? – кокетливо кліпнула очима. 

Ти ба! З неї ж вже трина сиплеться! Ну це я трохи перебільшую, визнаю сумлінно.  Але ж…

– Що саме? Підняти прикрасу з підлоги? Чи… можливо, у вас є якісь інші припущення? – здивовано скинув брову магістр. 

– Ні. Звісно ні. Ще раз дякую, – і знов секундна затримка, –  пане Ренфолд. Без вас би… Ці свята… бродять усілякі… Ненадійні… – і виразний погляд на мене. Хвариш знову зафирчав. Угу, цілком з тобою згодна, друже. – А це подарунок чоловіка… – взялась вона пояснювати, певно намагаючись затриматися біля нас якнайдовше. 

–  В такому випадку будьте уважніші, – порадив Кріс, втративши до пані будь-який інтерес.

Але пані так швидко не здавалася і полишати нас на самоті не збиралася. 

– Камінця не вистачає! – вигукнула голосно, роздивившись коштовність та знов привертаючи до себе увагу магістра. – А він один коштує, як річна зарплатня цього телепня! – згадала вона про зніяковілого офіціанта. 

– Сподіваюсь, ви не думаєте, що я вам його буду шукати? – холодно та зверхньо поцікавився Кріс, не давши договорити жіночці.

– В жодному разі, – пробурмотіла вона, чомусь затравлено поглянувши на всі боки. – Я прошу пробачення за незручності, ваша…

– Гарного вечора, пані Торельхей, – нечемно перебив пані магістр, і пані замовкла, ніби задихнулась, присіла в низькому реверансі та навіть на кілька кроків в такому зігнутому положенні відповзла.

От вже не перший раз помічаю, що він щось замовчує! І роти всім затикає. А всі слухають. І жодного слова поперек.