Розділ 9

– Звичайно!  В мене ж тут купа знайомих і шанувальників, – буркнула у відповідь я, з жахом пригадуючи, який маю вигляд. 

Ну чому завжди так? Варто лише один раз не причепуритися, надіти стару футболку та розтягнуті на колінах джинси, і обов’язково зустрінеш колишнього. Чи того, хто тобі дуже подобається. І нічого, що ти цією стежкою щодня ходиш при повному параді, з божої примхи доленосна зустріч станеться саме тоді, коли ти заспана, заплакана та бачити нікого не хочеш. 

– Правда? – шоковано уточнив магістр.

Тобто слова «сарказм» у цьому світі не чули. Чудово. Що далі, то краще. І світ не той, і я не та. 

– Чистесенька, – зітхнула я. Відчуваю, що мені не дуже повірили, але це його вже проблеми. – Тож, що вас привело в такий пізній час?

– Малюнок зброї, – ніби й сам тільки-но згадав, навіщо прийшов, промовив Крістіан. – Ви мали намалювати знаряддя вбивства.

Волохаті бегемоти, точно. Мала. І забула. Зовсім.

– Зараз намалюю, – діловито запевнила я. Ще б знайти, чим саме я маю малювати! Нічого схожого на ручки, олівці я не бачила. І якось не подумала, що завтра на заняттях знадобляться. Ще й про купу паперів, що видала пані Трестоун забула. А я ж її там біля фонтану і лишила. А як там щось важливе? –  Зачекаєте?

– Якщо запросите в кімнату до юної панни, – хмикнув магістр.

– Прошу. Звичайно, – махнула рукою, ширше відчиняючи двері та пропускаючи гостя. – Тільки є одна проблемка, – згадавши, зупинила я магістра за крок. – Маленька…

Чоловік здивовано подивився на мене і я зітхнула, зізнаючись: 

– У вас олівця з папером не знайдеться? А то я якось не знайшла.

– Тримайте, – посміхнувся магістр і помахом руки матеріалізував на столі все необхідне для малювання. 

З повітря! 

– Дякую, – запізніло згадала я про чемність. 

І, стуливши рота, що мимоволі відкрився від здивування, взялась малювати той клятий кинджал. Схематично, адже не з моїми талантами малювати детально. І хай художник з мене ніякий,  старання – наше все.

– У вас тут затишно, – зазначив магістр, прогулюючись кімнатою та розглядаючи все довкола, наче в Лувр потрапив.

Це така спроба завести світську бесіду? Невдала! Не налаштована я на розмови. Мені все ще за бабусині пиріжки боліло. У Зари теж смачні, але все одно не такі. І знов згадалась рідна кімната, моє ліжечко зі свіжою білизною, кактус, котрий я систематично забувала поливати, а він цвів всім смертям на зло, і колекція сніжних куль на поличці… І мама, що певно, зараз плаче, сидячи в моїй кімнаті та не уявляючи, куди я поділась. 

І так я собі детально все це напридумувала, що в грудях знов защемило від жалю та туги. 

– Затишно, – погодилась ледь чутно, ковтаючи закінчення фрази. Краще помовчу, а то згадаю, кому завдячую своєю незапланованою подорожжю, пригадаю “неспокійну вдачу” і буде комусь непереливки. – Готово, – буркнула я, простягнувши аркуш та так і не глянувши на Крістіана.

Хай бере і котиться звідси, куди очі дивляться. І дасть вже мені спокій! Ще б грошенят хто підкинув за допомогу слідству, але в нього питати... обійдуся. Якось.

Проте чомусь магістр брати аркуш не поспішав. Мовчав і стояв, як укопаний. І ця пауза затягнулась так надовго, що я не витримала і таки поглянула на мага.

– Щось не так? – поцікавилась, глянувши прямо та трохи роздратовано на візитера.

– Ви плакали? – з якогось переляку запитав він.

– А я повинна звітувати з приводу цього? – пирснула я.  Ну смішно, їй-богу! І не дочекавшись відповіді, продовжила: – Що ж не буду затримувати. Ось там на вішаку ваш піджак… 

Хотіла додати, що я його навіть випрала, власними ручками. Але вирішила, що все одно мої старання не оцінять, тож і казати нічого не варто.

– Ви плакали! – цього разу вже ствердно промовив маг, все ж забравши клятий витвір мого незрівнянного мистецького таланту.

От і чого причепився? Як той реп’ях до собачого хвоста. Ну й плакала, то й що? Це в жодному світі не заборонено! 

– Якби й так, то вас це жодним чином не стосується! – погарячкувала я, відчуваючи, що ще мить його присутності і я не витримаю. – Та й чого б мені плакати? В мене все пречудово, – широким демонстративним жестом обвела кімнату руками, вимушено посміхнувшись.

– І що вас змусило плакати, панно Карино? Мені здавалось, що ви досить сильна дівчина, – не вгамовувався магістр, продовжуючи свій дивний допит. 

От же ж… наполегливий! Краще б таким завзяттям слідством займався! Диви, й мерці б дівчат не зустрічали.

– Здавалось! – хмикнула я. – А як і плакала, то все від щастя, – видавивши чергову усмішку, протягнула їдко. – Як тут можна плакати? Новий дім. Новий світ. Нові враження. Пригоди теж нові. Мерці у підвалах – я таке тільки у квест-кімнатах бачила. Взагалі не життя, а суцільний голлівудський блокбастер. Зі мною у головній ролі. Радіти з такого треба, а не плакати. 

Весь час моєї саркастичної промови я посміхалася. Як касир в МакДональдзі. Сподіваюсь, щелепу не заклякне. А то буду потім ходити, наче несповна розуму. Хоча чому наче? З тими пригодами, що зустріли мене у перший же день мого потраплянства,  залишитись при здоровому глузді буде складно. Майже неможливо. Особливо, якщо вони повторяться. Я, звісно, дівчинка стресостійка. Але не настільки ж!