Розділ 8

Карина

Ранок прийшов занадто швидко. Я перевернулась, ховаючись під ковдрою від всюдисущих променів, але сховатися не вдалося – сонячне світло було всюди. 

Ледь роздерши очі, обурено вилаялась:

– Ну, капець якийсь! І хто так будує?

Прямісінько над узголів'ям ліжка було невеличке віконце на скошеному даху, в яке й увірвалися яскраві промені нового дня. Дня, що тільки лише зароджувався, обіцяючи бути по літньому теплим та затишним. 

Вставши, загорнулася в ковдру та, підібравшись до віконця, відчинила і визирнула, завмерши від захвату. На ціановому небі сходило буре-бурштинове світило, купаючись у різних відтінках зеленого, блакитного та фіолетового. А поряд з ним, трохи збіднілий, визирав рожевий у вранішньому світлі місяць. Такий близький, що здавалося простягни руку і доторкнешся.

– Привіт!

Від того вітання мало серце не вилетіло. І навіщо так лякати? Я у свої юні роки так якимось інфарктом розживуся. А я молода, в мене все життя попереду. Повернусь додому з неврозом, серцевою недостатністю і сивиною на скронях. Одні біди від цих між світових переміщень. І пожаліти мене нікому!

Обернулась. Трохи лівіше від мене на підвіконні сидів рудоволосий хлопець з невеличкою чашкою в руках. В повітрі витав аромат свіжозвареної кави. Дожилась, вже ввижається! Сумно так стало. Вдома точно мама вже заварила б ранкову каву, приготувала сніданок…

– Каву будеш? – запитав рудий, демонстративно скинувши чашку.

– Каву, а тут хіба є? – оторопіло запитала я, мерзлувато кутаючись у ковдру.

– В мене є, – хмикнув хлопець. – Так що, будеш?

– Буду! – впевнено відповіла я.

– Тоді вилізай на дах.

– Вилізти? – не так вже впевнено відповіла я, приглядаючись до потемнілої від часу черепиці. Був вже у моєму дитинстві не дуже вдалий досвід лазіння дахами, і хай тоді все закінчилось без трагедій, але повторювати не хотілось.

– Ну то й що? Боїшся? – трохи зіщуливши очі, запитав незнайомець. 

Не боюсь, а бережусь! Зламані ноги нікому ще грації не додавали. Але… Щось всередині мене здійняло голову зреагувавши на явний виклик – сміливість, як казав тато, дурість, як називала це відчуття мама. На мою ж думку, це було щось на кшталт авантюризму та небажанню коритися зумовленому фактом народження статусу. Тому самому, що завжди переслідує молодших дітей.

– Це я боюся? Пф… – якщо й боюся, то нізащо йому у цьому не зізнаюся. І хай що там каже! – А як щодо того, щоб самому сходами пройтися? М?

– В жіночий гуртожиток? – мов на навіжену, поглянув на мене незнайомець. – Щоб мене велетка на сніданок замість пиріжків з'їла?

– І хто з нас боїться? І нічого вона не велетка, – палко вступилася я за Зару. – Жінка приємна та добра.

– Впевнена, що все це про неї? – посміхнувся рудоволосий хлопчина, пильно вдивляючись в моє обличчя бурштиновими, як те пекельне світило, очима.

Цікаві в них тут очі – виразні, яскраві й кольори насичені, наче усі тут носять спеціальні лінзи. Так і хочеться вигукнути: огов, так не буває!

Гаразд, виявляється, що я азартна й авантюрна. І шию звернути ладна за філіжанку кави. Кому скажи, не повірять. Та в голові ще роїлись сумніви, а ноги вже лізли через вікно. Вибратися на дах виявилось не складно. Всього лише потрібно було стати на широку дошку узголів'я, сісти на таке ж широке підвіконня, розвернутися…

– Ой! – скрикнула я, помітивши чашку, що зависла у повітрі прямісінько перед моїм обличчям 

– Тримай, – посміхнувся рудий. 

А я ледь стрималася, щоб не вилаятися.

– Дідько в штанях! А якби я її перекинула та обпеклась? – а ні, не стрималася, вимушено визнала я, простягаючи руку до чашки, над якою здіймалась ароматна пара.

– Не перекинула б, – усміхнувся хлопець з неприхованою цікавістю спостерігаючи за моїми маніпуляціями.

І чашка до якої я майже дотягнулася, повільно відплила від пальців. Е-е-е ні, в такі ігри я не граю, награлася вже в дитинстві. І я, сховавши руку у ковдрі, яку якимсь дивом не загубила у своїх пригодах, відвернулася в бік сходу місцевого сонця.

– Не дуйся. Просто ти така потішна. Не зміг втриматися, – сором'язливо зізнався рудий. – Пробач!

І чашка ледь не сама опустилася мені на коліна. Перехопила, поки вона плям на ковдрі не наробила. 

– Що ти робиш? – зашипіла розлюченою зміючкою.

– Мене Фіратом всі кличуть, – кинув непослідовно, збиваючи мене з пантелику. 

Так хотілося сказати щось їдке, уїдливе. Але передумала. Все ж сусід. І якось так ліньки було ще скандалити. Ранок такий гарний. Стільки нового навколо. Встигну ще йому пригадати цю каву.

Опустила повіки, з задоволенням підставляючи обличчя під перші промінці. Посміхнулася його лагідному теплу і, розплющивши очі, взялась з задоволенням розглядати все довкола. А подивитись було на що – на відміну від нашого світу, тут уже у всю цвіли дерева та трави, вкриваючи поля та сади різнобарвними килимами. 

– Карина, – поблажливо назвалася я, тихо зітхнувши – хлопці й в нашому світі наче істоти з іншої планети, то що казати про цей?