Розділ 6

Карина

Вдача неспокійна! Теж мені! Я б на його вдачу подивилась в цих обставинах. А я ж йому допомогти хотіла, труп он берегла, захищала як могла. 

“Від пацюків, яких сама й накликала,” – вимушено зізналась сама собі. 

Хоча, які то пацюки? Зовсім вони на них не схожі. Маленькі, чорненькі. Оченята великі, хвіст довгий, пухнастий, а не оголений, як у щурів. 

Повела плечем. І добре, що не схожі. А то б явився магістр, а тіло зникло. Тоді б він точно вирішив, що я все вигадала. 

Поморщилась, пригадавши, що сміливості зізнатися у тому, що, можливо, пацюки з’явилися з моєї легкої подачі в мене не вистачило. Спочатку розгубилася, а потім так і не наважилась. Та й часу не було, мене майже відразу спровадили. Навіть не запитали, що ще я бачила, чула. То й нехай самі розбираються. 

Зробила рішучий крок у димне марево, що виросло біля стіни, і сирий підвал змінився прохолодою та нічною свіжістю, а перед очима постали сходи, які вели до аркових дверей з різьбленими ручками. 

Озирнувшись, замість підвалу побачила за спиною дерева, кущі та доріжку з бруківки, що впиралася в заґратовану браму оточену кам'яними стінами. Під деякими деревами виднілися дерев'яні столи з лавочками довкола. 

– Капець! Не міг краще місце для переміщення знайти? – пробубніла сама собі під носа.

Зітхнула, проковтнувши в'язку слину. Робити нічого. Треба стукати. 

Стукати не хотілось. Не той у мене вигляд, щоб у гості ходити – позичений піджак, про який я встигла забути, заплямований брудом тренч, джинси, що потемніли на колінах. Пом'ята, скуйовджена, розхристана. В одній шкарпетці – інша, брудна ховалася у кишені, разом з обгорткою шоколадного батончика, який так охоче з'їв місцевий пацюк, наостанок боляче вкусивши мене за палець. От і роби добро. Труп врятувала – не подякували, звірюгу нагодувала – вкусили. 

Я витягла з кишені вологі серветки та прийнялась відтирати бруд. Діставши дзеркальце, стерла чорні кола від косметики, що потекла під очима. Пригладила волосся та, злетівши по сходинках, стукнула залізною ручкою у двері. 

Зачекала, але двері так ніхто і не відчинив. 

Нетерпляче стукнула ще раз, прислухаючись до тиші, але нічого не почула. 

– Та бодай тобі… І де мені ночувати? – запитала, вдивляючись в небо. 

Я була втомлена і зла. І якби поряд був магістр йому точно було б непереливки. Але навколо було тихо і пусто. Я обернулась, притулившись спиною до дверей. Невже доведеться ночувати на лавочці, як якийсь безхатько?

За спиною посунулись двері і я, ледь втримавшись на ногах, опинилась у невеличкому коридорі з дверима праворуч та вузькими сходами, що вели на другий поверх. 

– Еге-ей. Є тут хто? – гукнула я, повільно зачиняючи двері. 

Коридор був маленьким, проте довгим, і зовсім не схожий на просторі холи знайомих мені гуртожитків. Зробивши крок у бік, я побачила ще одні сходи. 

– Ти чого волаєш? – раптом за спиною пролунав грубуватий жіночий голос.

Озирнулася, вгамувавши норовливе серце, що ледь не вискочило з грудей від несподіванки. 

Біля відчинених дверей стояла жінка велетенського зросту, метри два заввишки, і значних габаритів. 

– Так волаєш чого? – повторила вона, поправляючи сиве пасмо, що випало з-під білосніжного чопця. 

– Я… – протягнула розгублено, поки в голові вертілося єдине прохання: "Дайте води попити, а то так їсти хочеться, що переночувати ніде!" – Пані Трестоун відправила мене у кімнату, а я заблукала, – врешті-решт вичавила з себе, ледь зібравши мізки до купи. 

– Не місцева? – запитала велетка, окинувши швидким поглядом мій одяг. 

– Ні.

– А номер у кімнати який? – продовжила допитуватися жінка. 

Я тільки руками розвела. 

– Ясно все з тобою, – нечемно хмикнула вона, зі стрімкістю, яку не очікуєш від людини такої могутньої статури, наближаючись ближче. Підхопила мою руку з браслетом та провела над ним рукою. – Кімната “Є7”. Ходімо, покажу. 

Я полегшено видихнула, тільки зараз усвідомивши, що затамувала подих. 

– А чого це Ірен тебе не провела? Мала ж все показати?

– Не знаю. 

– Певно вже пізно для старої? – з сарказмом посміхнулася жінка. 

Я промовчала, втручатися у суперечки цих поважних пані, а тим паче всуватися між двох вогнів, не хотілося.

В мовчанні ми піднялися на четвертий, останній поверх. Зупинилися біля кімнати з номером “7”. 

– Це твоя. Притули браслета – відчиниться. 

Скориставшись порадою, торкнулася зап'ястком дверей. 

– В кімнату можеш увійти тільки ти або той, кого ти хоч раз запросила. Тож будь обережна. Щоб не ходити сходами, можеш переміщатися саме у кімнату. Для цього треба лише уявити її детально. Але будь обережна – кімнати однакові. І думаю тобі не дуже сподобається, якщо ти опинишся незваною гостею бозна в кого. Зазвичай, адепти привозять з собою якусь власну річ, що слугує якорем для переміщення. Але тут теж треба бути обережною – річ має бути в єдиному екземплярі, а то перемістишся не зрозуміло куди й шукай тебе потім. Тут, – вона ткнула пальцем у двері з номером “8”, – твоя сусідка. Вранці познайомишся.