Розділ 4

Карина

Ага зараз! Так я і відпустила! Навіть, якби бажала, не змогла б. А я не бажала! 

І це було дивно. 

З одного боку, він власноруч мене у цей світ притягнув і поки залишався єдиним, хто міг мене повернути додому. З іншого, у мене було ірраціональне відчуття власної захищеності поряд з ним. Інстинктивне, незбагненне… але довіряти інтуїції я звикла. 

І взагалі, якось моторошно в цьому світі було поодаль від нього. І це відчуття, що неможливо було пояснити, перегукувалось з відчуттям гнітючої безнадії, безпорадності та самотності. Коли ніхто не захистить, не обійме. І хочеться згорнутися у позу ембріона і вити на місяць, наче самотній вовк, жаліючи себе, прощаючись з близькими та звичним світом. Де все зрозуміло, де є правила і закони, і ти знаєш свої права. А тут… Що у мене є тут? Магія? І фонтани догори дриґом попри всі закони фізики. 

Пересмикнула плечима, згадавши і фонтани, і серпанок, що огорнув мене, коли я подумала про власну кімнату. Таку знайому, таку рідну. Все в ній мало свою історію. І старі заяложені іграшки, і тепла ковдра, і книжки на полицях, і фотографії, де ми всі разом. І так тоскно мені стало при цих спогадах, що я ледь не завила від жалю до себе, геть забувши про все на світі. І про пригоди… 

Досить з мене пригод на сьогодні. Він мене в цей світ притягнув – він хай і влаштовує! А то кинув напризволяще: “Все пояснять!”. Ага, як же. Той мрець певно і повинен був пояснити! 

Боже, ну що за маячня лізе в мою спантеличену голову? 

І все ж таки трохи розтиснула руки, відсторонилася від такого заспокійливого живого тепла. Легкий мускусний запах дражнив нюх, пробуджуючи нестерпне бажання сильніше втиснутися в тіло, що дарувало таке дивне відчуття безпеки, та пожалітися на все на світі. 

Але варто мені це зробити і я б бува не витрималась, розплакалась б. А я коли плачу некрасива. Зовсім. Я це ще в дитинстві зрозуміла, коли брат притягнув мене до дзеркала і показав як “рьова-корова” виглядає. 

Страх і шок відступали повільно. А разом з цим поверталися розгубленість, зніяковілість, злість. На себе, на нього, на обставини. І знову на себе. Ну, чому я не можу, як та Катька, сидіти на колінках у хлопця і не червоніти? А я червонію! Відчуваю, як палають від збентеження щоки. Добре хоч ніхто не бачить. 

– Де там? – знов повторив магістр і зашипів, наче я йому по самому дорогоцінному врізала. Та ні. Сиджу ж рівнесенько, не ворухнулась навіть. 

Відсунулась трохи далі, з легким жалем пропускаючи між нашими тілами холодне повітря. І повертіла головою на всі боки, роздивляючись нарешті, де саме опинилася. В кімнаті було доволі темно, проте на підвал не схоже.

Перевела погляд на зажуреного магістра. А хто казав, що зі мною буде легко? Відкашлялась, щоб не верещати, як свинка недорізана...

– Десь… Не тут, – відповіла зрештою доволі інформативно. І голос таки зірвався на фальцет… 

Треба брати себе в руки! Годі вже рюмсати безпорадно! Якби за мною гналися б монстри – зжерли вже б і кісточок не лишили! І чого я так розслабилась? Що собі дозволяю? Звідки ця паніка взагалі? Я до неї зовсім не схильна. І не була схильна, доки з цим магістром не познайомилась!

Навіть тоді, коли на нас зграя диких собак напала, не розгубилася, відлякала диким криком та рюкзаком з букварем. Тільки пізніше, коли вже поряд снували дорослі, хлюпала носом і тряслась в батьківських обіймах. 

А тут всього лише мрець. Навіть, не зомбі! 

Встала і, похитнувшись – ноги щось взагалі тримати відмовлялись, ледь не впала назад на чоловічі коліна – відступила на крок, збільшуючи відстань між нами.

– Як я тут опинилась? 

– А це у вас, люба панно, варто було б запитати, – відповів хтось незнайомий. І я розчула прихований сміх в його голосі. 

Обернулась, тільки зараз помічаючи, що в кімнаті є сторонній. Симпатичний. Світло-каштанові кучері по плечі, янтарні очі виблискують жовтими спалахами у тьмяному світлі, високий лоб, широкі вилиці, ямочка на підборідді й триденна щетина на щоках, що робила його схожим на Тора. 

– Доброго вечора! – привіталася, згадуючи про ввічливість. Перепросити магістра теж не завадить… 

Перевела погляд на магістра, готового спопелити мене поглядом своїх синіх очей і… прикусила язика. Хай сам перепрошує!

– Доброго вечора. Дозвольте відрекомендуватись. Аннар Едельнор, помічник і, маю сміливість припустити, давній друг його…

– На це ще буде достатньо часу. Повернемось до більш важливих справ, – зовсім не ввічливо втрутився у наше знайомство магістр. – Де труп, панно Карино?

Невдоволено зморщила носа – який неввічливий:

– Якщо вірити Роксін, то в моїй кімнаті. Ви, до речі, усіх студентів у підвалах з мерцями розміщуєте? Чи це тільки мені випала така честь? 

– Вашій кімнаті? – здивовано вигнув брову Крістіан. – Неймовірно. Чим ви вже так допекли пані Трестоун? 

– Я допекла?! Ну знаєте… – я захлинулась обуренням так, що вмить розгубила всі слова. 

Проковтнула усі прокльони, що спали на думку і вимагали негайного озвучення, і відійшла до вільного крісла. Впала і тут же підскочила, почувши чийсь сердитий рик і оскаженілий скрип зубів.