Розділ 2

Карина

В коридорах я заплутала майже одразу. І хто, взагалі, будує ці академії? Чи це такі міжсвітові тенденції з тренування орієнтованості в замкненій місцевості у студентів? І змагання певно проводять з дисциплін: знайди аудиторію та спіймай декана.

Темний вузький коридор звернув вліво, і я ледь встигла за магістром, задивившись на портрети поважних панів в чудернацьких капелюхах. Навіть, не порахувала які саме двері він штовхнув, відчинивши. Точно на зворотному шляху заблукаю.

– Панно Трестоун, приймайте абітурієнта, – завів мене Кріс як-його-там в кабінет. – Візьміться за просвітництво панни. Вона не місцева. Прошу мене вибачити, маю справи. 

І без жодного слова, зник зробивши крок у сіру димку, що за помахом його руки з’явилась просто в кабінеті. 

А я так і стояла, розгублено кліпаючи очима та зовсім невиховано роззявивши рота. Та витріщалася на сіру димку.

– Панно? Панно? – не одразу второпала, що звертаються до мене.

– М-м-м? – протягнула я та все ж поглянула на пані, на поруки котрої мене залишили.

– З вами все гаразд? – з щирим співчуттям поцікавилась тендітна сива жіночка поважного віку, протягуючи мені склянку з прозорою рідиною. Водою? 

Я принюхалась. Покрутила у руках, прискіпливо придивляючись до рідини. І нічого не помітила – чиста, прозора, без запаху. Зробила маленький ковток – на смак солодкувата і ніякого присмаку заліза. Що просто вода?

В один ковток осушила склянку і піймала зацікавлено-поблажливий погляд жіночки. Невисокої й худенької, і, на вигляд, значно старшої ніж мої батьки. Правильні риси обличчя ще не втратили колишньої вроди. Абсолютно сиве густе волосся, гладко зачесане, зібране в тугий вузол на потилиці, відкриваючи високе чоло. Погляд карих очей суворий і чіпкий, попри всю свою показну доброту та турботу, контрастував з лагідною усмішкою тонких губ. Дарма, що навколо очей розбігалися зморшки, характерні лише для людей легкого та веселого норову.

– Ну як? Вже легше? – доброзичливо поцікавилась пані, забравши з моїх рук порожню склянку. – Може присядете? 

Кивнула невпевнено, розглядаючи все довкола. Зачинені шафи, відкриті стелажі, полиці з теками й столи – приймальні певно у будь-якому світі однакові. А може це все ж таки розіграш? Зітхнула. 

– Ви певно не так давно в нашому світі та ще не встигли освоїтись? 

Хмикнула, з трудом втримавшись від реготу, що рвався назовні. 

– Можна й так сказати. 

– Магістр Ренфолд вже ж ознайомив вас з умовами прийому? – продовжила допитуватись пані, відчиняючи двері самої дальньої та занедбаної шафки. 

Пирхнула, проковтнувши сміх, і тут же вчепилась у знайоме слово.

– Умови? Які саме? – запитала, схрестивши за спиною пальці. Хай. Хай мені пощастить, і я хоча б у якійсь дрібниці не відповідатиму цим їх умовам.

– О, вам не варто перейматись, – озирнулася на мене поважна пані, перебираючи купу тек, що дістала з полиці. – Якщо вас привів магістр, то можна не сумніватися, що ви відповідаєте всім умовам. 

Бісів магістр! 

– І все ж таки краще перевірити, – натякнула я, все ще тримаючи схрещеними пальці. 

– Звісно краще, – погодилась пані, і я вже майже видихнула, коли вона додала: – Проте не бачу в цьому ніякого сенсу. 

Та що ж мені так не щастить?

– Ось! Нарешті! Я вже думала знов до декана доведеться йти, - пробурмотіла пані, дістаючи тоненьку книжечку. 

– А якщо він помилився? 

– Хто? – стурбований погляд карих очей зосередився на моєму обличчі. – То ви про Ренфолда? Так? Сумніваєтесь? Дарма! Ніхто краще за нього не визначає дар та небезпеку, що він може принести. І не дивіться, що він такий молодий, досвіду в нього достатньо. 

– Так давно працює? – не стримала цікавості. Якось не виглядав він значно старшим за мене. 

– Ні, ви що! Магістр – незвичайний чоловік. Він… – почала поважна пані і замовкла, ніби язика проковтнула. Махнула рукою: – А, згодом, самі про все дізнаєтесь. Однак, після поранення Кріс потребує відпочинку, тому й погодився на пропозицію ректора. 

Поранення? Відпочинку? Не схожий він на кволого чи хворобливого, а якщо згадати обійми та силу рук, що утримували мене… Ні, так ще менше віриться. 

– Тобто ніякої помилки? – розчаровано перепитала я, розтискаючи пальці, що ледь не судомою вже звело. Так міцно я їх схрещувала на удачу.

– Безсумнівно! Ось це потрібно заповнити, – пані Трестоун поклала на стіл купку папірців і щось на кшталт звичайнісінької ручки. – Можете сісти за стіл, пані…

– Дзівак, – зітхнувши, назвалася я. – Карина Дзівак. 

– Дуже приємно, пані Дзівак.

– Краще – Карина, – попросила, займаючи місце за столом та беручи до рук першого аркуша. 

Зітхнула, зрозумівши, що ще одна надія розбилася вщент, як корабель об рифи, – читати, як, певно і писати, на цій незнайомій мені мові я могла. Дарма, що всі ці закарлючки та палички бачила вперше у житті.