Розділ 1

Карина

 – Та щоб тебе... – вигукнула я спересердя і відразу прикусила язика.

Але було вже пізно – колесо машини стрільнуло, розриваючись, запищали колодки, запахли паленою гумою шини, стираючись об асфальт…

Водій вивернув кермо білосніжного джипа, але все одно не втримався на мокрій від дощу дорозі й вписався в бетонний роздільник.

Спрацювала сигналка, розриваючи вечірню тишу. Двері відчинилися і я полегшено видихнула: цього разу, здається, обійшлось.

– Тобі що повилазило? Не бачиш червоний? – накинулась на мене довгонога блондинка в короткій шубці й високих чоботях на шпильках. І не спекотно їй в березні в такому одязі?

– Жовтий, – виправила я. – Ви повинні були дочекатися, поки пішохід завершить перехід.

– Пішохід має стояти та чекати!

– Поки пані проїдуть… – не втримавшись від сарказму, протягнула я ледь чутно.

– Ти щось сказала? – скривившись та вмить перетворившись на фурію, прошипіла дамочка. Кобра. Точно. Лишилось тільки мені межи очі отрутою плюнути.

– Яка чудова погода, – погляд впав на авто, що саме сходило парою, ніби паротяг, і усмішка мимоволі наповзла на обличчя.

– Знущаєшся?

– Та ні, що ви? Просто додому йду, - спокійно обійшла я блондинку.

– Стій, а за ремонт, хто платити буде? – зойкнула “потерпіла”.

– Який ремонт? Ви ледь мене не збили! 

– Я?! Та я просто їхала! А тут ти з кущів! – аргумент, звичайно. І дарма, що єдиний кущ на всю вулицю: додихаюча троянда, котру ще, за щасливим збігом долі, не затоптали безпритульні собаки. – Я тебе не помітила.

– Ось бачите – не помітили. Отже, претензій у вас нема? – поцікавилась вкрадливо. 

Давно вже звикла, що або ти тримаєш себе в руках, або все завершиться ще гірше. Мені не можна нервувати! Досить того, що я вже через калюжу й плащ визвірилась. 

– Як це нема? – абсолютно не усвідомлюючи власної провини, щиро здивувалась блонда. – А платити хто буде? Ти знаєш скільки ремонт коштує?

– Не знаю і знати не хочу, – зітхнула приречено. Не відчепиться! Так просто вона від мене не відчепиться. Дійде до того, що я знов їй щось побажаю, а там і до раю недалеко. Хоча таких, певно, в рай не беруть. – Це не мої проблеми. Якщо маєте якісь претензії, викликаємо поліцію!

– Поліцію? Я тобі покажу поліцію! – прошипіла вона та вже за мить заголосила в трубку. І коли набрати встигла? – Котику! Я тут таке пережила! Тут одна навіжена вискочила прямо переді мною і всю машину мені побила. Каже, що я її ледь не збила. Так, так, – схлипнула, ковтаючи сльози. – Вщент. І я… Я, – вона повертіла рукою перед очима, зраділа, побачивши кров: – Я забилася. Тепер… живіт… болить, – зітхнула театрально. Актриса з неї ще та. Можна подумати й справді вся така хвора, понівечена, краще в труну кладуть. – Їдеш? Так, так. Чекаю, котику.

Я, звісно, дослуховувати не стала. Розвернулася і тишком-нишком попрямувала додому. Хай сама зі своїм котиком розбирається. А з мене досить! Ванна, вечеря, сон. В будь-якій послідовності.

Вже майже біля самісінького під'їзду в мій рідний дім мене засліпило світлом фар. Навіть не обернулася. А треба було. Бо наступної миті мене буквально обігнав невідомий, ледь не збивши з ніг. На двері під’їзду лягла рука, перешкоджаючи їх відкриттю.

Та що за день такий? Зранку хлопець кинув. Сказав, що втомився чекати і, взагалі, я приношу йому нещастя. А я лише два рази в його присутності сказала: "Щоб тебе!" і то не до нього. 

Я взагалі, через ці дурнуваті збіги, намагаюсь людям бажати тільки добра. Але виходить не дуже. Прокляття на мені, чи що?

 Після обіду звільнили – знайшли когось більш розторопного. Хоча Сергій Власович вже давно натякав, що або я погоджуюсь на його пропозицію, або можу шукати собі іншу роботу. Я виляла та ухилялася, аж доки сьогодні на нього акваріум з шафи не впав. І я тут абсолютно ні до чого! Я тільки побажала йому самому на море їхати! Прям так і сказала: "Щоб ви, Сергій Власович, на море поїхали! Самі!"

А зараз це. А я лишень на джип, що щедро обдарував мене брудом, розсердилася. Навіть не на водія!

– Вона? – буркнув до когось здоровань.

– Так, котику. Це вона в усьому винна! Ой, болить! – зігнулася пополам білявка.

– Грим, відвези Олесю в лікарню, – скомандував незнайомець.

– А як же…

– Розберусь, – кивнув невимушено, а другий здоровань посміхнувся. І дивиться, мов кіт на сметану.

І звідки вони взялися тут? Волохаті у шкіряних куртках. Байкери? Чи просто якісь ностальгувальники за лихими дев’яностими? Один, цілком ймовірно, той самий котик, а ще двоє… навіть не знаю, як їх і назвати. Загалом, компанійка ще та. І нічого хорошого мені така зустріч не обіцяла.

– Що ж будемо знайомитися?!

Щось мені все це зовсім не подобається! Ще й втікати нікуди. Навіть якщо в під'їзд заскочу, вдома нікого нема, а з сусідів – три бабусі, які тільки й можуть, що про моє вбрання пліткувати. А тут, як навмисно, роз'їхались усі. Одну мене на дачу з роботи не відпустили. А я ще думала,  щастя привалило – жодних грядок.