Єрусалим

Єрусалим.

Місто, збудоване на кістках царів, пророків, і тих, кого ніколи не згадають поіменно — стікало кров’ю. Камінь пив її жадібно, як у дні облоги Вавилона. Нічого не змінилось. Знову бій за віру! Обидві сторони, осліплені праведністю, переконані, що несуть світло, але обидві йдуть у темряву, глибоку й безпросвітну. Кожен удар меча звучить як вирок, кожен крик, наче останній відгомін людської надії, що розбивається об стіни вічного міста. Чорний дим стелився над Сіоном, як та молитва, що втратила шлях до неба.

На хмарі — двоє.

Один сидить на троні, що тьмяно виблискує у світлі закривавленого заходу. Сивий, із поглядом Того, хто створив світ за сім днів, а потім сім тисяч років дивився, як той тоне в крові.

Другий ходить туди-сюди, не зводячи очей із руїн. Гострі вилиці. Ідеальна постава у чорному вбранні без блиску.

— Вони вбивають одне одного, — прошепотів Люцифер, і в цих словах було більше болю, ніж звинувачення. — А Ти… знову мовчиш?

Бог сидів. Непорушно. Погляд донизу.

— Це їх вибір, — тихо мовив Він.

— Ні, ні… — Люцифер криво всміхнувся, і усмішка та була не глузуванням, а болем, змішаним із втомою. — Вони не вибирають! Люди кидають жереб у спробі вгадати Твою волю… і кладуть під меч усе, що не вписується в їхнє уявлення про святість.

Внизу пролунав вибух. Дзвін упав на землю зі звуком грому, що розколов небеса. Ще один храм, що стояв тисячу років, розсипався на друзки, піднявши хмару вапняного пилу.

— Я дав їм заповіді, не меч.

— Але меч тримають міцніше! — злість зросла в голосі Люцифера. — Твоїм іменем, “Deus vult!”, благословляють різанину.

— Бо в мене вірять! — мовив Бог, провівши пальцями по бороді.

— Вірять?.. — Люцифер присів на край трону, стискаючи долоні до хрускоту. — Ні. Вони бояться. А віра, змішана зі страхом, народжує монстрів. Проблема в тому, що ти їм ніфіга не пояснив.

Бог відвів погляд.

Дим. Попіл… Місто тріщало, як згорілий пергамент, на якому більше не залишилось жодного пророцтва.

— Боги не розмовляють з людьми, — мовив Він.

— А варто б було, — Люцифер знизав плечима. — Табличка, де Ти нашкрябав десять рядків, виявилася сумнівною інструкцією. Їм потрібна не тиша згори, а живий голос Батька. Поговори з ними нарешті!

— Моє втручання позбавить людей можливості зрозуміти, навчитися і врешті-решт пізнати справжню істину.

І в ту мить небо над Єрусалимом розірвалося. Не від грому. Від несамовитого крику матері. Хтось встромив меч в тіло немовляти. Пил осів на плечі воїна, як невидимий тягар, і він… похитнувся. Уперше.

Люцифер підвівся. Кіптява огорнула його тіло довгим плащем. Його кроки сколихнули небесну гладь, немов поверхню води. Хмари враз стали важкими, як перед грозою, що віщувала не дощ, а сльози світу.

— Допоки ми будемо удавати, що нас немає, — кинув він через плече, не зупиняючись. — Люди будуть вибирати меч, а не заповіді.

Він зник, розчинившись у темних хмарах, ніби його ніколи й не існувало. А Бог залишився. Один. На троні, збудованому з мовчання.