Епілог

Слуга взяв документ, поглянув на нього швидко, майже байдуже, а тоді схилив голову.

— Буде виконано, ваша високосте.

Тоді Святополк узяв другий аркуш, повільно розгладжуючи його пальцями. Відчуття було дивним. Всі літери — його почерк, а князівська печатка стояла чітко і правильно, але він не пам’ятав, коли це писав.

— І ще… Дізнайся, де зараз Радимир Златогорський. Чому я міг пообіцяти йому герцогство? А головне… чи справді я це зробив?

Чоловік мовчки взяв і цей аркуш. Не став нічого питати, лише низько вклонився і неквапливо вийшов, залишивши за собою ледь чутний скрип дверей.

Святополк залишився сам.

Він повільно піднявся з-за столу й підійшов до вікна. Звідси відкривався краєвид на внутрішній двір палацу. Але дивився вище — на сіре, важке небо, яким пливли хмари. Його розумом точилася одна-єдина думка:

— Як можна забути щось настільки важливе?..

Ще кілька днів — і йому повідомлять, що Радимир безслідно зник. Ще трохи — і молодого графа офіційно оголосять мертвим. Не останню роль у цьому відіграє графиня Златогорська. Вона завжди знала, що потрібно робити.

Ще коли я разом із Михасем тільки їхали до монастирських мурів, Володимир уже квапливо йшов до неї в маєток.

Графиня сиділа в кріслі біля великого вікна, крізь яке залите сонцем подвір’я скидалося на якусь картину. В її руках була вишивка, але вона навіть не намагалася продовжити роботу — просто сиділа, задумливо стискаючи нитки.

Володимир зупинився у дверях, на мить затримавши подих. Відчував, як у грудях важко піднімається і опускається повітря, ніби тіло само підказувало, що ця розмова буде не простою.

— Пані, щойно приїздила панно Милослава Соломаха, — промовив він.

Графиня повільно повернула голову. Очі були втомленими. Зморшки на обличчі здавалися глибшими, а вуста ледь помітно стиснулись.

— І що ти зробив? — запитала суворо.

— Все, як ви наказували: зробив вигляд, що не впізнав її, — Володимир на мить відвів погляд у бік. — Вона, здається, засмутилася… але зрештою поїхала.

Графиня відповіла не одразу. Повільно опустила погляд, ніби обдумуючи сказане, а потім ледь помітно кивнула.

— Добре. Ти зробив усе правильно… — говорила тихо, майже пошепки. — Радимир не хотів більше бути вмістилищем для Вельзевула… Він благав мене вбити його.

Володимир напружено стиснув губи.

— Ви гадаєте…?

— Озирнись навколо! — різко перервала його графиня, і голос набув несподіваної твердості.

Володимир інстинктивно підняв очі. За вікном шелестіли дерева. Їхні крони повільно гойдалися під подихами вітру. На дорогому дерев’яному столику лежала вишивка.

— Всі забувають про події останнього місяця, — голос графині знову став тихішим, та від цього був не менш напруженим. — Ще трохи — і вони будуть впевнені, що літо тільки почалося.

Жінка витягнула руку і поклала її на підлокітник крісла, повільно провівши нігтями по дереву.

— Це може означати лише одне: Радимир якимось чином помер, а Вельзевул замітає сліди. Він боїться, що його можуть викрити.

Володимир ледь помітно стиснув руки за спиною, приховуючи хвилювання. Плечі залишалися рівними, обличчя — незворушним, але всередині ворушилося щось, чого сам не міг пояснити. Чи було йому шкода Радимира?

Графиня тихо зітхнула. На мить її постать здалась ще більш похиленою, змученою часом і подіями, що відбувалися навколо.

— Ми більше йому не належимо, — нарешті промовила.

Потім опустила долоню на груди, намацуючи під тонкою тканиною холодний метал срібного хрестика. На мить затримала пальці на вигинах металу, а тоді перевела погляд на Володимира.

— Ти можеш повертатися додому, Володимире. Ти вільний. Вимітайся звідси!

Він дивився на неї секунду-другу, а потім повільно нахилив голову.

— Слухаюсь, пані.

Про те, що Радимир усе ще живий, знала, здається, лише я. Ми оселилися з ним далеко від людських очей, у горах, біля підніжжя річки Тиса. Тут повітря було свіже й прозоре, а небо — таким безмежним, що здавалось, ніби варто лише простягнути руку — і торкнешся сонця. 

Одного ранку мене розбудив запах чогось підгорілого. Він був різкий, майже задушливий, і я миттєво розплющила очі.

На кухні, схилившись над піччю, стояв Радимир. Намагався розрізати ще гарячий, щойно випечений хліб, але той ламався нерівними шматками.

Я повільно сіла за стіл, не стримуючи усмішки.

— Що ти робиш?

— Готую сніданок, — буркнув, навіть не повертаючись.

Проте невдовзі я все ж перехопила його погляд, і в очах промайнула тінь роздратування. Та він сказав мені не втручатися. Тож я заварила собі чай і знову сіла за стіл, спостерігаючи, як продовжує свою боротьбу.

Було щось дивовижне й водночас кумедне в тому, як цей чоловік, який нещодавно боровся з демонами, зараз воював із власним творінням.

Наша хатина була маленькою. На стінах висіли ікони, дерев’яні та металеві хрести, розвішані в кожному кутку. Вони були нашими оберегами, невидимими стінами, що відгороджували нас від світу, який залишили позаду. Ми гадали, що Вельзевул ніколи не знайде нас тут.

Вперше за довгий час я відчувала себе… спокійною. І, можливо, це і є щастя.