——— 16 ———

Ченці з’явилися раптово біля маєтку й притисли до землі, зв’язавши руки за спиною. Потім силоміць повели до церкви, мов скаженого, остерігаючись, що може зашкодити іншим.

Усередині храму пахло ладаном. Свічки кидали довгі, спотворені тіні на стіни. Священник тричі осінив Радимира хрестом і, дивлячись просто у вічі, запитав:

— Чи хочеш сповідатися?

Той промовчав. Погляд був холодним, твердим, майже байдужим. Відповідь усе одно вже нічого не змінила б. Ритуал розпочався.

Мені дозволили залишитися, але наказали не втручатися, що б не сталося. Священник сказав, що якщо вдасться дізнатися ім’я демона, ми зможемо отримати над ним владу й змусити його піти.

Читання «Чину відчитування біснуватого» наповнило храм урочистими, важкими словами. Лунали уривки з Євангелія та Псалтиря. Особливо сильними були молитви святого Василія Великого та Іоанна Златоуста. Здавалося, самі стіни храму відгукуються на кожне слово, наче живі.

Радимира тричі окропили святою водою. Він здригнувся, але не більше. Жодної іншої реакції не було. Навіть після того, як йому поклали на груди Євангеліє й притисли хрест до чола.

Демон мовчав. Не проявляв себе, ховаючись десь глибоко всередині. А графа тим часом змусили пити святу воду й ковтати освячену просфору.

Лише коли Радимира виводили з храму, його очі раптом почорніли, і з вуст вирвався нелюдський шепіт:

— Так ти мстишся за те, що я відмовився одружитися з тобою?

Моє серце стислося. Я відчула, як світ навколо захитався, як ноги підкошуються, але чиясь рука міцно підтримала мене.

— Це — неправда! — голос мій був тремтливий, але рішучий. — Справа не в весіллі! Подивіться на його очі!

На щастя, мені повірили. Було вирішено відправити Радимира жити в монастир, де над ним будуть молитися щодня. Також щоранку його приводили до храму для повторення ритуалу.

Я теж залишилася жити в монастирі. Почала поститися й молитися. А потім, одного дня, вийшовши за ворота лаври після чергового ритуалу, я відчула щось дивне. Вітер дув інакше. Сонце світило під іншим кутом. І раптом мене вразила усвідомлена істина: лавра вже давно не була в моєму рідному місті. Вона повернулася на своє справжнє місце. Але за всіма тими подіями, що відбувалися всередині, ми навіть не помітили цього. Хоча мої спогади ніяким чином не змінилися. Я все чудово пам’ятала.

Здивована цим усвідомленням, я глянула на золоті куполи. Саме вони захистили нас від впливу нечистої сили. Проте радіти ще було зарано. Ми все ще не знали нічого про демона, який господарював над родиною Златогорських.

— Терпіння, сестро, — м’яко мовив священник до мене, склавши руки на грудях. — Господь випробовує нас, і ми маємо витривати в цьому випробуванні. З самого початку було зрозуміло, що дорога буде нелегкою.

— Але ж демон уже одного разу проявив себе?

— Так, і він зробить це знову. Лихий не любить, коли його викривають, та не має сили встояти перед молитвою і благодаттю. Треба чекати, поки покаже своє справжнє лице. Проте… якщо так довго тримається, можливо, маємо справу не з простим бісом, а з вищим нечистим духом.

Чекати довго не довелося. Через кілька днів у Лаврі всі тільки й говорили про те, що Радимир напав на ченця, який приніс вечерю. Я не вірила в це. Тим більше, коли прийшла до келії й почула, як монах прошепотів:

— Князь ніколи не пробачає приниження.

— Я також, — тихо відповів Радимир і перевів погляд на мене.

Я стояла за спиною монаха й, мабуть, лише тому почула їхню розмову. Інші, здається, не чули нічого або просто не звернули уваги. Вони тримали Радимира, заламавши руки. Він сидів навколішки на кам’яній підлозі. У напівтемряві келії його очі здавалися чорними проваллями. Варто було лише захотіти — і всі ми могли загинути на місці. Але він не ворушився.

— У підземні печери його! — пролунав гучний голос ігумена, що з’явився на порозі.

Високі, вкриті кіптявою стіни коридору, що вели вниз, відлунювали кожен звук. Краплі воску застигли на старих свічниках, створюючи дивні тіні. Монахи мовчки повели Радимира, а я попрямувала до отця Григорія — того самого, хто займався екзорцизмом і підтримував мене весь цей час.

— Це воно, отче? Те, про що казали?

Священник тяжко зітхнув, провів пальцями по натільному хресту й відповів:

— Так, сестро. Ворог душ людських не витримав. Ще трохи — і з Божою поміччю виженемо його геть.

Але ранковий обряд екзорцизму не дав результатів. Дочекавшись ночі, я спустилася до підземелля.

Низькі склепіння печерних ходів нависали над головою, під ногами рипів холодний камінь, вкритий сирістю. На стінах — ікони, перед якими чаділи лампадки. Тінь від мого полумиска хиталася на нерівній кладці.

Радимир зустрів хижою усмішкою. У слабкому мерехтінні лампад його обличчя виглядало незвично темним, майже потойбічним.

— Так і знав, що рано чи пізно ти прийдеш сама, — прохрипів нелюдським голосом, у якому відчувалася зловісна насмішка. — Зрештою, ми обидва хочемо допомогти цій людині…

Він повільно нахилив голову, ніби вперше розглядав мене. У зіницях промайнуло щось хижо-голодне, і по шкірі пробігли мурашки.

— Я з легкістю можу позбутися кайданів і охорони, але покинути територію — ні. — Голос лунав глухо, майже злісно. — Всі ці хрести, ікони, ладан, свічки…

Він скривився, випускаючи з рота важке, майже гаряче дихання, і на мить здалося, що повітря між нами стало сухішим, важчим.

— Вони створюють купол, який тримає мене окремо від решти світу. Це засмучує. Настільки сильно, що не можу заснути, хоча повня вже давно минула.

Губи ледь ворухнулися в усмішці, але вона була позбавлена звичної грайливості. Я знала: він говорить не про смуток чи безсоння. Це було щось значно більше. Невдоволення, злість, повільне, напружене роздратування істоти, яка звикла, що її всі мають боятися, і яка ніколи не дозволяла людям диктувати правила.

І зараз ця істота дивилася на мене так, ніби кожен мій рух міг стати приводом для нового витка її розваги. Серце глухо вдарило в грудну клітку.