——— 15 ———

Я дивилась на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Це… жарт? Ні, не схоже. Він навіть не глянув на мене, ніби боявся побачити мій вираз обличчя.

— Прошу вибачити мене за те, що морочив вам голову увесь цей час, але так буде краще для нас обох.

І що я знову зробила не так? Чи це через недавній візит князя? У нього знову якісь проблеми? Чи, може, він просто вирішив, що я йому більше не підходжу?

Раптово в мені спалахнуло якесь гірке обурення. Тільки вчора він був готовий зіграти це весілля будь-якою ціною, а тепер ось так просто хоче все скасувати? Та як він тільки посмів?

— Як я і обіцяв, я зроблю все для того, щоб ваша репутація не постраждала, — продовжив він, і його голос знову набув того самого спокійного, врівноваженого тону, який мене колись дратував. — У майбутньому ніхто не згадає про те, що ми були знайомі. Але на це знадобиться певний час. Маніпулювати свідомістю багатьох людей не так легко, як здається. Мені знадобиться кілька годин. Можливо, навіть цілий день. Проте завтра у вас вже буде нове життя.

Проте я більше не слухала. Весілля знову скасовується. Це було найголовнішим…

Я глянула на Радимира й подумала, що він, мабуть, остаточно з’їхав з глузду. Це через дар? Прокляття? Одержимість? Чи він завжди був таким недолугим?

Не сказавши більше ні слова, я підійшла до шафи, дістала звичайну лляну сукню і почала її вдягати. Потім зняла коштовності й зав’язала на голову хустку. Тільки тоді, здається, Радимир нарешті помітив, що увесь цей час я була чимось зайнята.

— Що ви робите, панно? — запитав він здивовано.

— Збираюсь до монастиря.

— Але чому? Навіщо вам це робити?

Я нічого не відповіла. Не тому, що не мала що сказати, а тому, що не знала, чи взагалі хочу з ним говорити. Він застиг на кілька секунд, навіть перестав дихати. Але потім узяв мене за руку, змусивши повернутися до нього.

— Я все виправлю, — сказав він наполегливо. — В цьому немає потреби!

Звісно, є! Це, схоже, єдиний спосіб змусити його нарешті задуматися!

— Відпустіть мою руку, ваша світлосте! — зиркнула я на нього невдоволено. — Інакше я скажу всім, що ви намагалися мене зґвалтувати!

Він сіпнувся, наче від ляпаса.

— Я б ніколи цього не зробив!

— Та невже? — я різко висмикнула руку й зробила крок назад. — Вам нагадати, як ви притиснули мене до стіни, вимагаючи вгадати ваш вік?

Він винувато опустив очі. Мені навіть не довелося тиснути на нього — Радимир сам усвідомив, що сказати тут більше нічого. Вперше за весь цей час у мене було відчуття, що я тримаю ситуацію під контролем, а не навпаки. Тільки чи надовго?

Я почала шукати якусь сумку, щоб скласти туди необхідні речі. Руки тремтіли. Від гніву? Від страху? Від розгубленості? Я не знала.

— Панно…

— Навіть не думайте наближатися до мене!

Принаймні, до тих пір, поки я не буду впевнена, що ритуал вигнання справді спрацював і він став звичайною людиною…

Я різко розвернулася і вийшла з кімнати. Серце калатало десь у горлі. Я не знала, чи він усе ще стоїть там, чи рушив за мною, але відчуття його присутності давило на плечі. Хотілося розвернутися й подивитися йому в очі, зрозуміти, чи це говорить він, чи та темрява, яка заволоділа його тілом. Але я не могла дозволити собі помилитися.

Ідучи в бік Лаври, я намагалася зібрати думки докупи, але вони постійно розбігалися в різні сторони. Чи було б нам легше порозумітися, якби він з самого початку не був одержимим? Якби я зустріла його в інший час, за інших обставин? Чи в усьому винне його аристократичне походження? Це воно від самого початку поставило стіну між нами?

Якби ж тільки Радимир народився в сім’ї моїх сусідів… Якби ми з самого дитинства зростали разом… Якби ми разом крали яблука в саду й тікали від розлюченого сторожа… Якби я бачила не графа, а просто хлопця, якого знаю все життя, чи було б усе інакше? Чи зміг би він тоді полюбити мене такою, якою я є, а не так, як того вимагає його клята шляхетність?

Я закусила губу, відганяючи гіркий клубок у горлі. Що мені робити після того, як усе це завершиться? Чи хочу я все ще бути з ним?

Серце кричало «так!», ноги відчайдушно бігли вперед, аби якнайшвидше допомогти позбутися прокляття коханому. От тільки розум… мовчав. У голові не було ні чіткого «так», ні чіткого «ні». Лише глуха порожнеча, яка не давала жодної відповіді.

Що, якщо це він — справжній? Якщо темрява не зіпсувала його, а просто відкрила те, що завжди ховалося в його душі? І після вигнання нічого не зміниться?

Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Зараз не час думати про це! Зараз потрібно діяти...

Просторі коридори Києво-Печерської лаври зустріли мене гнітючою тишею, що порушувалася лише поодинокими кроками у дальніх залах. Кам’яні стіни, вкриті віковим пилом і тінями, здавалися байдужими до людських тривог, але я знала — десь тут є ті, хто здатен допомогти. 

Я йшла вперед, шукаючи хоч когось, хто розумівся би на прокляттях, одержимості й усьому тому, що є частиною темного світу. Мені потрібна була допомога…

Мої пальці ковзали по холодному каменю, серце билося так гучно, що здавалося — його чують навіть монахи. Я не знала, з чого почати, до кого звернутися, як пояснити те, що відбувається. Але знала одне: часу залишалося обмаль... 

Я зупинилася біля старовинної ікони, дивлячись на обличчя святого, яке здавалося втомленим і мовчазним. Чи почує він мене? Чи допоможе? Чи зможе захистити того, кого я люблю — навіть якщо він вже не зовсім людина?

У той самий час, поки я блукала між кам’яними стінами в пошуках порятунку, в іншій частині міста хтось інший також намагався знайти відповіді — хоч і зовсім іншим способом. Там, де не було святості, але було щось інше: пам’ять, страх і зв’язок, який не розривається навіть темрявою.

У старому маєтку, у кімнаті, наповненій запахом воску, сухих трав і старого дерева, графиня підвела очі на сина.