——— 14 ———

Святополк відчув, як його спина напружилася, як шкіра на шиї завібрувала від чогось, чому він не міг дати визначення. Довелося змусити себе підвести голову.

— І що ж ти мені зробиш? — голос князя був рівним, навіть трохи зневажливим. — Я — великий князь Києво-Дубравського князівства! Я з легкістю зроблю так, що ти пошкодуєш про те, що прийшов сьогодні до моєї кімнати.

На що Радимир тільки скосив на нього насмішкуватий погляд:

— Та невже?

І перш ніж Святополк встиг щось зрозуміти, диявол уже сидів на його ліжку. Він розташувався там, як господар, зручно відкинувшись на подушки і закинувши ногу на ногу.

Святополк відчув, як у животі щось стислося. Але усе єство Радимира випромінювало спокій. Він навіть не дивився на князя прямо. Просто схилив голову ледь на бік, наче в задумі, а потім вимовив так буденно, так невимушено, ніби просив передати келих вина:

— На коліна.

Святополк різко вдихнув. Він не хотів цього. Він би не став цього робити. Але його тіло не питало дозволу. Коліна підкосилися. Руки, ще мить тому зчеплені в замку, впали вздовж тіла.

Радимир усміхнувся.

— Тепер повзи до мене, — м’яко прозвучало в темряві.

Коли князь зробив і це, він простягнув вперед руку, сказавши всього одне слово: «Цілуй». Скривившись, Святополк відчував, ніби його власне тіло стає чужим, підкоряється силі, яку він не міг осягнути. Коліна ще більше вп’ялися в килим, але він не міг навіть змінити положення. Повітря довкола стало важким, насиченим чимось невидимим, що тиснуло на плечі, наче змушувало його схилитися ще нижче.

Диявол в образі графа посміхнувся. Він провів долонею по щоці князя, залишаючи по собі відчуття чогось холодного, навіть льодяного.

— Тепер ти зрозумів, у кого тут справжня влада?

Його голос був тихим, але від нього кров стигла в жилах. Святополк здригнувся. Радимир поклав руку йому на голову. В ту ж мить щось сколихнулося в просторі, повітря завібрувало, і невидима хвиля темної сили пройшла крізь князя.

Як і у Зоряни свого часу, волосся Святополка враз посивіло. Його очі, ще мить тому сповнені гніву, поступилися місцем страху і покорі.

А тоді ззаду щось ворухнулося. Щось чорне. Щось, що не мало форми, але мало присутність. Це не була тінь. Це була Сутність. Вона мовчки стояла за спиною князя, хоча не мала ні рук, ні ніг, ні очей. Вона навіть не дихала, але її існування било по нервах. Особливо після того, як вона розділилася.

Дві чорні примари простягнулися обабіч князя і, перш ніж він встиг хоч якось зреагувати, торкнулися його плечей. Його зір на мить затуманився, тіло затерпло, а наступної миті він уже стояв на ногах. Не сам. Його вели.

Невидимі пальці здавлювали руки, і хоча тіні не мали форми, він відчував їхню присутність. Вони вели його вперед, змушували зробити крок за кроком до столу.

Радимир лише мовчки спостерігав. Зітхнувши, він знову відкинувся на ліжко і заплющив очі. Темрява, що зібралася в кімнаті, не чинила йому жодного дискомфорту. Навпаки — вона була для нього рідною, знайомою.

Через якийсь час він почув голос Святополка, який сказав:

— Я все зробив.

Радимир повільно розплющив очі, ліниво посміхнувся.

— Молодець, став тепер свій підпис і печатку.

Святополк мовчки взяв перо. Його руки ледь помітно тремтіли, але він не сперечався. Темні тіні все ще стояли за його спиною.

— Я хочу новий титул! — різко підвівся граф з ліжка. — І весілля! Шикарне! Завтра ж!

— А чи це вже не занадто?

Святополк підвів на нього сповнений недовіри погляд. Він не намагався сперечатися, лише дивився з-під лоба.

— Чи, може, я тобі ще й своє місце маю віддати?

— Ні, цього він точно не хоче! — змахнув рукою Радимир, наче відганяючи щось неважливе від себе.

— «Він»? — очі князя розширилися від здивування.

— Так, він, моя людина.

Князь примружився.

— Я мав здогадатися раніше, що ти не маєш жодного відношення до людського роду. Хто ж ти насправді такий?

— А от цього тобі вже, княже, не потрібно знати, — усміхнувся граф.

І перш ніж Святополк встиг щось відповісти, диявол підняв руку, вказуючи в бік чорних тіней, що стояли за князем.

— Просто май на увазі, що я завжди спостерігатиму за тобою.

Тіні ворухнулися і зникли в кутках кімнати. Святополк не знав, чи це було попередженням, чи просто проявом їхньої природи. Але відчуття, що він більше не сам у цій кімнаті, залишилося.

Радимир же спокійно відчинив двері. Зробив крок уперед. Простір довкола почав змінюватися. Темрява розсіялася. Тепер він стояв у будинку моїх батьків. Просто перед дверима до моєї кімнати.

Почувши стукіт, я швидко накинула халат на плечі й відкрила двері. Це було чи не вперше, коли він постукав. До цього двічі заходив без попередження, коли я найменше того очікувала. Зараз же він стояв у темряві коридору. Його постать здавалася ще вищою через тінь, що падала на обличчя, а очі, здавалось, відбивали світло, хоч у коридорі й не було жодного джерела освітлення.

— Ви щось хотіли, ваша світлосте?

— Так, хотів вибачитися за те, що доставляв вам незручності увесь цей час. — Голос його звучав напрочуд рівно, навіть лагідно, але я вже навчилася помічати іншу сутність, ту, що була всередині. — Аби це виправити і якнайшвидше надолужити втрачений час, ми одружимося завтра. Немає сенсу більше чекати.

— Завтра? — я повторила його слова, наче не могла повірити у власний слух.

У ту ж мить мені здалося, що зіниці його очей знову почорніли, розтікаючись темрявою, і щось холодне торкнулося моїх рук. Ноги стали ватяними, перед очима все попливло. Я рефлекторно схопилася за дверний проріз, намагаючись втримати рівновагу.

— Навіщо так квапитися?

Я думала про батька, про його поради. Про те, що він казав їхати до Києво-Печерської лаври. Думала про записку, яку знайшла у себе в кімнаті. Вона була без підпису, але я була впевнена, що її залишила Зоряна. Саме вона в день нашого знайомства сказала, що відчуває від графа щось недобре, після чого загадково зникла. Чи її звали якось інакше? Я почала сумніватися…