——— 12 ———

Вітаю, мої любі читачі!

Зовсім скоро будуть розкриті всі таємниці роду Златогорських. Та спершу я б хотіла вас попросити звернути увагу, на якому саме ресурсі ви читаєте мою книгу? Цей твір був поширений автором з його згоди лише на платформах Booknet та MyNovel.

Будь ласка, уникайте піратських сайтів. Цінуйте свій час

Приємного відпочинку!

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Вона могла кричати, могла благати, могла боротися — і всі ці емоції були живими, хаотичними, ламкими. А він… Він був іншим. Його холодний голос, майже ніжний дотик, спокій, що межував із байдужістю… Це й лякало найбільше.

Від його близькості Зоряна відчула, як холодний піт стікає між лопатками. В її голові билася одна думка: тіло зрадницьки вже тремтіло. Та вона не хотіла цього показувати.

Проте він міг відчути це. Він міг бачити її страх, навіть якщо вона цього не визнавала.

— Дай мені поговорити з цим чоловіком, володарю потойбіччя.

— Ні, — очі диявола спалахнули яскравим жовтим.

Не людським жовтим. Не тим, що можна побачити у світлі свічок. Це був колір, що горів ізсередини, не відбивав світло — а поглинав його.

— Під час повні це тіло належить мені. Говори зі мною! — Його голос став різкішим, і простір навколо ніби ще більше звузився. — Чи згодна ти стати ще однією моєю лялькою?

Зоряна перевела погляд у бік, ніби сподіваючись знайти там вихід. Але виходу не було.

Її руки стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні, але болю не було. Лише страх. Глибокий, ниючий страх, що проник у кістки. Вона мовчала. А потім — видихнула:

— Згодна. — Її голос був майже рівним. — Наказуйте, королю мертвих.

У ту ж мить кайдани зникли. Але полегшення не настало, бо він усе ще був поруч. Його усмішка стала ширшою, майже лагідною. Так міг би усміхатися чоловік, який спокійно вдягає рукавички перед тим, як задушити когось голими руками.

Граф підвівся. Поклав руку їй на голову. Це не було просто дотиком. Його пальці, холодні, наче висушені кістки, здавалося, торкалися чогось більшого. Чогось — всередині неї.

Зоряна здригнулася. Її серце забилося сильніше. Щось змінилося. Щось не так.

Вона відчула, як по всьому тілу пробігло щось невидиме — наче тінь, що проникла в її вени. І тієї ж миті її волосся посивіло.

Відьма різко вдихнула, її руки стиснулися ще сильніше. Вперше за увесь цей час у її очах з’явився справжній страх.

— Тепер ти не зможеш залишити мої володіння без мого дозволу, — голос диявола усе ще був м’яким, та слова різали свідомість, залишаючи на ній глибокі сліди. — Ти навіть розповісти нікому не зможеш, що тут сталося.

Його рука ковзнула вниз, торкнулася її підборіддя. Вона не могла навіть відсахнутися — тільки заплющила очі й судомно захитала головою. Диявол в образі графа нахилився до її губ.

Подумки жінка благала його не цілувати її. Боялася, що після цього в неї точно не буде жодного шансу врятуватися. І він завмер за сантиметр до її губ.

— Слідуй за мною — і, можливо, я дарую тобі вічне життя… якщо будеш віддано служити мені.

Її губи затремтіли у відповідь:

— Так, володарю, — вона таки програла цей бій.

Настав ранок мого двадцятого дня перебування в маєтку графа Златогорського. Я повільно відкрила очі — і завмерла. Навпроти мого ліжка, в напівтемряві кімнати, сидів Радимир. Або, правильніше сказати, хтось, хто був дуже схожим на нього.

Він закинув ногу на ногу, здавалося, цілком розслаблений, немов сидів тут уже давно, очікуючи, коли я прокинуся.

— Що ви тут робите, пане Радимире? — я різко натягнула ковдру вище, щоб випадково не показати нічого зайвого.

Граф лише широко всміхнувся — настільки щиро, що мені стало трохи не по собі.

— Чекаю, поки ви прокинетесь, моя панно.

— Чи можу я дізнатися, навіщо?

— Так, — він легко відкинувся на спинку стільця. — Я подумав, що раз сьогодні почався новий місяць — липень, чому б нам не провести цей день разом?

Я напружено примружилася. Занадто це вже неочікувано було…

— Мені вдягнути щось для кінної прогулянки?

— Ні, цього разу ми поїдемо в місто за покупками. Тож вдягніть найкращу сукню з тих, що у вас є. Я зачекаю вас за дверима.

Чоловік підвівся, і, навіть коли двері зачинилися за ним, мені здалося, що його присутність усе ще залишалася в кімнаті.

Я сіла на ліжко і замислилася. Він сам, добровільно, запропонував провести день разом? Це продовження того, як він тоді загнав мене в кут, намагаючись змусити вгадати його вік?

Я заплющила очі, і переді мною знову постав той день. Його губи, що торкалися моїх, його усмішка, насмішкуватий погляд, коли я так і не наважилася вдарити його…

Все ж його дії були… послідовними. Радимир справді намагався зблизитися зі мною, проте його спроби виглядали незграбними, неначе він не знав, як правильно виявити свої почуття. Можливо, це тому, що єдиною людиною, з якою він міг бути собою протягом багатьох років, був Володимир. Прокляття Гот'є де Сант Круа безперечно залишило свій відбиток на його душі. Чи не тому він так злякався, коли я сама взяла його за руку?

Я ловила себе на цих думках знову і знову, немов повторюючи про себе всі його спроби наблизитися, коли відкривала шафу. І ось, щойно я зняла вішак із сукнею, на підлогу впав складений папірець.

Я машинально нахилилася, підняла його й розгорнула. Там було лише два слова: «Граф одержимий». Моє серце миттєво скоротилося — відчуття, ніби хтось несподівано натиснув на нервову жилку, розбило ритм мого серця, і я ледве усвідомила, як опинилася на ліжку. Голова запаморочилася від цієї несподіванки.