——— 10 ———

— А ви також лікар? — запитала я, коли ми з нею опинилися в холі.

Зоряна посміхнулася й повільно сіла в крісло. Крім нас уже нікого там не було.

— Ні, вельмишановна панно, я — та, хто робить князеві амулети, коли він іде у похід, або варить відвар, коли він збирається на бал, щоб ніхто не прокляв його там.

— То ви…

— Відьма, — сказала вона так просто, ніби це було щось цілком очевидне. — Так найчастіше мене називають.

Я уважніше придивилася до неї. На мізинці лівої руки в неї був масивний перстень із темним каменем, що нагадував бурштин, але мав у собі щось… незвичайне. Він не відбивав світло, як звичайні коштовності, а, здавалося, поглинав його, ніби приховуючи всередині щось потаємне.

Мене наче обсипало холодом. На мить здалося, що я чую віддалений шепіт — ледь уловимий, але такий, що змушує серце стискатися від незрозумілого страху.

Я хмикнула, намагаючись зберегти байдужий вигляд, і сіла навпроти відьми. Намагалася дивитися безпристрасно, навіть трохи зверхньо, як мене вчила Лада. Але всередині мене все палало від цікавості та напруги.

— І що ви можете сказати, як відьма?

Зоряна різко зблідла. Її пальці, що лежали на підлокітнику крісла, ледь помітно здригнулися, ніби вона зусиллям волі стримувала себе.

— Навряд чи вам це сподобається, панно, — прошепотіла вона, не підіймаючи очей.

— Кажіть! Негайно!

Зоряна вдихнула, підняла погляд і тихо, але впевнено сказала:

— Поруч із графом я відчуваю… щось. Сутність. Вона темна, голодна, і її гнів пульсує, немов вона ось-ось розірветься. Їй потрібна кров. Вона вже стискає горло пану Радимиру, не дозволяючи йому говорити самостійно. Його вуста промовляють слова, але це не його голос. Це її голос, і вона робить кожне слово матеріальним. Та їй цього замало… Вона хоче більшого. Дуже скоро всі, хто оточують графа, почнуть помирати. У цьому домі не залишиться нікого живого.

У мене похололо всередині. Я різко встала, глянувши на неї з недовірою. Але цього разу не просто через її слова. Я знала правду.

Вона відчула присутність Готʼє де Сант Круа. Але вона помиляється. Він не жадає безладного кровопролиття. Він не вбиває всіх підряд. Йому потрібні лише нащадки Ярослава Златогорського.

Я вже хотіла сказати їй, що вона не знає, про що говорить, але Зоряна раптом знову підняла голову, і її очі… Вони дивилися не на мене. Вони дивилися кудись поза мене, ніби крізь мене.

— Хоча ні… — прошепотіла вона, наче сама собі. — Одна людина все ж виживе.

Вона повільно підвелася. Її погляд був засклянілим, відстороненим. Я мимоволі обернулася. На другому кінці холу, даючи розпорядження слугам, стояв Володимир.

Помітивши нас, він підійшов ближче і ледь помітно вклонився:

— Щось бажаєте, панно?

Його голос був рівним, без жодної тіні цікавості чи занепокоєння, ніби те, що відбувалося тут, його зовсім не стосувалося. Але я знала його вже достатньо добре, щоб розгледіти ледь помітне напруження в плечах.

— Дайте свою руку цій пані, Володимире, — відповіла я, уважно за ним спостерігаючи.

Він навіть не поставив жодних питань. Просто простягнув руку, дозволяючи Зоряні доторкнутися.

Відьма ж, навпаки, вагалася. Її пальці ледь помітно здригалися, коли вона простягла руку вперед, наближаючись до нього. Я бачила, як її обличчя змінилося ще до того, як вона торкнулася його долоні — очі різко розширилися, губи ледь чутно прошепотіли щось, а потім… Вона схопила Володимира за руку. І застигла.

Її очі затуманилися, немовби вона раптово опинилася десь далеко звідси, у світі, якого я не могла бачити. Лише губи ледь ворушилися, беззвучно промовляючи слова, яких я не розуміла.

А потім — різкий рух. Вона відштовхнула Володимира від себе, наче обпеклася, і позадкувала, не зводячи з нього очей. У її погляді було щось більше, ніж страх — це була паніка. Ніби вона побачила щось настільки жахливе, що не могла цього усвідомити до кінця.

В одну мить вона розвернулася і кинулася до дверей.

— Зоряно! — гукнула я, але вона навіть не зупинилася.

Я швидко глянула на Володимира. Його обличчя залишалося незворушним, тільки в очах з’явився легкий відтінок зацікавленості. Він не став її зупиняти, не поставив жодного запитання. Лише спокійно відступив на крок і поправив рукав.

Вибачившись перед ним, я поспішила за відьмою. Справжня леді не має бігати, тому довелося йти швидкими маленькими кроками. Коли я нарешті знайшла Зоряну, вона стояла, важко дихаючи, тримаючись за груди. Вітер розтріпав її хустку, оголюючи темне волосся, що вибилося з-під тканини.

— Що сталося? — запитала я, намагаючись не видавати власного хвилювання.

Зоряна різко обернулася до мене. Її очі горіли диким страхом.

— Та людина… — її голос зірвався на шепіт. — Він слуга диявола.

Я спробувала спертися на логіку:

— Ви помиляєтеся, його предок уклав угоду з…

— Дияволом! — перебила вона мене.

Голос відьми здригнувся, мовби їй самій було страшно це вимовляти. Вона зробила крок до мене і прошепотіла так тихо, що я ледь почула:

— Я чітко відчула його слід. Це не просто прокляття роду… Це дещо гірше. Краще негайно забиратися з цього маєтку, поки ще є час.

Її пальці стислися в кулаки, нігті врізалися в долоні. Вона окинула мене важким поглядом, а потім різко розвернулася і поспішила до виходу з території.

Мені знову довелося пришвидшити крок, щоб не відставати від неї.

— Ви не можете так просто піти! Хіба його високість, київський князь Святополк Бориславич, не наказав вам подбати про душу пана Радимира?

Зоряна різко зупинилася. Їй залишалося зробити лише два кроки до воріт, але вона повільно повернулася до мене. Її обличчя було сповнене відчаю. На щоках блищали сльози.

— Прошу, панно, — її голос здригнувся, і вона зробила ще крок до мене, майже благально схопивши мене за руку. — Не змушуйте мене цього робити! Я не впораюся зі слугами диявола! Я ще не настільки сильна відьма! Я не вмію! Я загину!