——— 9 ———

Голова й досі паморочилася. Після вечері мене не відпускала думка, що я була на порозі істини, але вона вперто вислизала, залишаючи по собі лише тривогу.

— Любомир. Він був другом Ярослава і просив його не проводити жодних ритуалів, але той не послухав. Відтоді в сім’ї Златогорських народжуються діти з надздібностями, а в сім’ї Михайленків… діти помирають. Кожного разу. Гинуть усі, молодші п’яти років. У той рік, коли народився пан Радимир, загинули й мої діти. Я не зміг із цим змиритися. Я знайшов його, хотів убити, але в останню мить мої руки затремтіли, і я опустив зброю, пішовши геть. Через якийсь час дізнався, що його життя почало руйнуватися, і подумав, що так він розплачується за мою слабкість. Якби я тоді зміг убити його світлість, прокляття відпустило б наші родини. Але я не зміг. Щоб спокутувати свою провину перед ним, я влаштувався працювати в дім його батьків і почав навчати його всьому, що могло бодай якось допомогти йому вижити. Саме я навчив його бути більш людяним і поводитися так, щоб ні в кого не викликати зайвих підозр.

— Бути більш людяним? — глянула я здивовано на свого співрозмовника.

От у чому вся справа! У реакції Радимира! У його неприродному спокої, хоча він точно міг би уникнути ситуації, коли хтось міг його поранити.

— Багато хто з предків пана Радимира хизувався своєю силою, коли вона проявлялася, за що їх страчували. За іронією долі, їхніми карателями майже завжди був хтось із мого роду, оскільки на нас не діє їхня сила. Неважливо, що саме накажуть зробити Златогорські. Навіть якщо всі навколо почнуть стрибати з дахів своїх будинків, Михайленки не піддадуться загальному божевіллю і не виконають наказ. Саме за це ми платимо життями своїх немовлят — кожного разу, коли в сім’ї Златогорських народжується хтось із надздібностями.

А тоді між мною та Володимиром настала тиша. Вона тягнулася, мов невидима павутина. Я намагалася переварити його слова, але вони просто не вкладалися в голові.

Ярослав отримав неймовірну силу, але ціною стали смерті дітей. Чужих дітей. Його нащадки правлять, та їхня влада — це тягар, який несе смерть іншим. А Михайленки… їх зробили карателями. Їхня доля — не вмерти самим, а спостерігати, як вмирають їхні діти, поки вони стоять на сторожі порядку. Чи варто воно того? Чого саме захотів у ту фатальну ніч Ярослав?

Я підвела очі на Володимира. Те, що він розповів, — не звичайна історія з літописів. Це його особиста трагедія. Він втратив своїх дітей… через Радимира. І водночас присвятив життя тому, щоб зробити його сильним і навчити його виживати.

Чому? Я не наважилася в нього запитати. Це була одна з тих ночей, коли я знову не могла заснути…

Я блукала коридорами, ніби сподіваючись, що рух допоможе втихомирити хаос у голові. Але думки не відпускали. Уява малювала картини: немовлята, що не встигли побачити світ, кров, яка вічно розділяла два роди, і хлопчика, якому судилося стати носієм проклятої сили.

Ноги самі привели мене до саду. Холодний нічний вітер змусив здригнутися, та водночас освіжив думки. Я збиралася повернутися назад, коли помітила, що на садових гойдалках сидів граф.

Він був у самій лише сорочці, розстебнутій на кілька ґудзиків. Його обличчя освітлював лише слабкий місяць, а погляд був спрямований у темряву саду.

Я завмерла, не знаючи, що робити. Втекти? Він же не помітив мене?

Та коли я повернулася, щоб піти, його голос пролунав, змусивши мене зупинитися:

— Сідайте, сьогодні просто чудова червнева ніч.

Я покірно сіла, не наважуючись навіть глянути на Радимира. Ніч була тиха, навіть надто. Повітря ще зберігало тепло дня, але крізь нього вже пробиралася знайома прохолода. Я не мала наміру затримуватися надовго. Лише голос графа змусив мене зупинитися. Щось у ньому змусило мене підкоритися.

Я неохоче підійшла ближче й опустилася на край гойдалки, намагаючись хоча б не дивитися в його бік. Проте, здавалося, він стежив за мною уважніше, ніж зазвичай.

— Хіба не ви, панно, казали, що не потрібно опиратися тому, що має статися?

Його голос звучав спокійно, навіть відсторонено, ніби він просто міркував уголос. Але ці слова змусили мене напружитися.

— Я не розумію, до чого ви ведете розмову, ваша світлосте.

— Сам не знаю, — зітхнув Радимир і відкинувся назад, змушуючи гойдалку ледь чутно скрипнути. — Але бачити, як ви тікаєте від мене, не дуже приємно.

Я стиснула пальці на подолі сукні, відчуваючи, як груди охоплює дивне хвилювання:

— Вибачте, — вирвалося з грудей.

— Не вибачайтеся.

Він говорив це легко, ніби справді не надавав значення, але я знала, що це не так. Щось у його голосі, щось у тому, як він не відводив погляду, натякало на інше.

Радимир поворухнувся, і я відчула, як його пальці майже торкаються моєї руки. Швидким рухом я прибрала її. Він не став наполягати, але легка пауза після цього руху все ж зависла між нами.

— Все ще сердитеся, що змусив навчатися? — Я мовчала. — Схоже, нам потрібно встановити якісь правила, які допоможуть нам краще порозумітися.

— Правила? — здивовано підняла я погляд на нього.

Губи Радимира слабо смикнулися, перш ніж він продовжив:

— Так, правила. Перше — не нишпорити по закутках маєтку, а запитувати напряму, якщо щось цікавить.

Я трохи примружилася, намагаючись зрозуміти, чи жартує він. У голові відразу ж виник спогад, як я вивчала сувій з його генеалогічним деревом. Ні, на це точно треба відповісти!

— У такому разі, друге — повідомляти наперед, якщо збираєтесь кудись поїхати чи ухвалити якесь рішення.

Радимир посміхнувся і ледь помітно нахилив голову, ніби оцінюючи мою пропозицію:

— А що буде третім правилом?

Він повільно потягнувся до мого обличчя, і я інстинктивно підняла руку, зупиняючи його.

— Не цілувати без дозволу і загалом не торкатися без попередження. Це ж вульгарно, чи ви забули, ваша світлосте?

Радимир не одразу відповів. Він на мить затримався, вивчаючи мене поглядом, а потім ледве помітно посміхнувся.