——— 8 ———

Я більше не збиралася мовчати. Цього разу я скажу йому все. Я скажу, що мені не подобається ця його гра у виховання, що я не хочу слухати безкінечні лекції, що мене дратує його відсутність і той факт, що я більше часу проводжу з Ладою, ніж із власним майбутнім чоловіком. І що я хочу знати правду. Про нього. Про його сім’ю. І, звісно, про мого батька.

Якщо йому все це не сподобається — нехай. Якщо після цього він вирішить вигнати мене — будь ласка. Не так уже сильно мені потрібен був статус графині.

Та, пригадавши його обличчя, я зітхнула й опустилася на стілець, втупившись у темне полотно вікна. Гнів повільно згасав, залишаючи по собі лише втому й тягучий клубок сумнівів.

Повернувшись, Вілена сказала, що графа ніде немає. За словами Володимира, він має повернутись пізно ввечері.

— Що ж, у такому разі зачекаємо, — глухо сказала я, переводячи погляд на вікно.

І знову очікування. Знову ця невизначеність.

Після того, як я скажу йому про все, що мене не влаштовує, Радимир, скоріше за все, запитає: чого ж я хочу? Що мені слід на це відповісти? Я хочу, щоб він мене залишив у спокої? Але чи правда це?

Я хочу, щоб він почав ставитися до мене по-іншому? Та чи здатен він на це?

Чи варто взагалі все псувати? Якщо моя ціль — зірвати весілля, то так, варто. А якщо я не хочу нічого відміняти? Чи все ж хочу?

Я навіть не помітила, як вийшла зі своєї кімнати, поки не відчула під ногами м’який гравій садових доріжок. Скільки часу я вже блукаю тут?

— Панно? — насторожився Володимир, коли я проходила повз нього.

Та я лише відмахнулася, не бажаючи зараз ні з ким говорити. Вечеряла знову на самоті.

Радимир повернувся опівдні десятого дня мого перебування в маєтку. Його карета зупинилася перед входом, але, коли він вийшов, його рухи здавалися надто обережними, навіть трохи непевними. Він ступив на землю, ледь помітно похитнувшись, і майже одразу покликав до себе Володимира.

Щойно той підійшов, Радимир поклав руку йому на плече і сухо наказав відвести себе до кімнати. В його голосі не було звичної впевненості — лише втома та ледь відчутна напруга. Я застигла, спостерігаючи, як він повільно крокує в бік маєтку. Він виглядав майже так само, як завжди: темний комзол, чорна сорочка, брюки. Але щось було не так.

І тільки коли він випадково зловив мій погляд, його очі злегка потеплішали. Радимир зупинився, випростав спину і, відірвавшись від Володимира, наблизився до мене. Взяв мою руку і, нахилившись, торкнувся її губами.

— Вибачте, що мені довелося поїхати без попередження, — тихо сказав він.

Його пальці були холодними, а дихання здавалося трохи збитим. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме змінилося, що так мене насторожувало. Обличчя його було так само незворушним, як завжди, але в рисах з’явилося щось жорсткіше, більш виснажене.

— Щось не так, панно? — голос графа повернув мене до реальності.

— Ні, Ваша Світлосте, все добре, — я опустила очі, бо відчувала, що це неправда. Він також це відчув:

— У такому разі, продовжимо в моїй кімнаті…

Тільки-но ми увійшли, Радимир без жодних пояснень кинув Володимиру:

— Допоможи зняти комзол.

Слуга мовчки виконав наказ, але щойно стягнув з графа темну тканину, різко завмер.

— Ваша Світлосте… невже ви… поранені?

Я здригнулася, миттєво глянувши на Володимира, потім на Радимира. І тільки тепер помітила: на чорній сорочці, прямо під ребрами, розпливалася темніша пляма. Вона була не одразу помітна, але варто було знати, куди дивитися…

— Я принесу вам ліки, пане Радимире! — кинувся до дверей Володимир.

— Ні, стій! — граф різко його зупинив. Його голос раптово став жорстким, навіть різким. — Мені не потрібні ліки. Мені потрібен чистий одяг і тепла вода.

— Я все принесу, Ваша Світлосте!

Щойно Володимир вийшов, Радимир перевів на мене свій важкий, уважний погляд.

— Завчасно перепрошую, але зараз я ще раз порушу все, чому вас вчили на лекціях з етикету, — кутики його губ ледь помітно смикнулися, а в очах з’явився ледве вловимий блиск.

Він сів на ліжко і почав повільно розстібати ґудзики на манжетах. Його рухи були плавними, майже лінивими, і водночас невимушено впевненими. Кожен жест — повільний, розтягнутий у часі, ніби він насолоджувався тим, що я дивлюся.

Я справді дивилася. Я бачила, як долоні графа ковзнули по тканині, злегка потягнувши її, оголюючи міцні зап’ястя. Відчуття було майже недоречним — та я відчула, як мене обдало жаром. Серце закалатало швидше, немов відчувши щось заборонене, щось, чого мені не слід було бачити.

— Не соромтеся, кажіть, панно, що у вас сталося? Чим займалися, поки мене не було? Зустрілися із сестрами?

Голос Радимира звучав низько, оксамитово, і, здається, огортав мене теплом, від якого ставало ще важче дихати.

— Так, Ваша Світлосте, все пройшло чудово. Дякую вам за це. Однак…

— Однак… — повторив він, не відриваючи від мене погляду, і повільно потягнувся до ґудзиків біля шиї.

Я помітила, як тканина напинається на його плечах, як шовк сорочки торкається шкіри, і відчула, як щось тремтливе, майже хворобливе прокотилося десь у животі.

Я різко відвернулася до дверей, ніби мене хтось вдарив. Серце шалено гупало, долоні враз стали вологими, а в горлі пересохло.

— Що вас на цей раз хвилює, моя панно? — знову почувся владний голос графа.

Я стиснула пальці у кулаки. Господи, що зі мною? Моє тіло так і тремтить… Це ж точно не нормально…

І хіба ж я могла сказати йому те, що думала останні кілька годин. У порівнянні з тим, що він пережив, мої роздуми здавалися чимось дріб’язковим, майже дитячим капризом. Він повернувся поранений, можливо, ледь не загинув, а я… я просто дратувалася через його відсутність.

Але жодного натяку на біль на його обличчі не було. Лише спокій, наче це для нього звично. Наче отримати рану в бою так само буденно, як для мене — вдягнути нову сукню. Відразу ж пригадалося, як я отримала листа від матері. Я тоді думала, що нарешті наважуся поговорити з Радимиром. Але варто було йому заговорити про війну, кинути той короткий, важкий погляд, як я віддала лист Вілені і вдала, що нічого не сталося.