——— 7 ———

Ми повільно їхали вузькою стежкою серед густих лісів, де між деревами проглядалися золотаві промені.

— Скажу йому, щоб він відносився до неї трохи м’якше, — сказав Радимир. — Все ж раніше в неї було обов’язків поменше, коли вона працювала в домі ваших батьків. Та незабаром Вілена вже буде особистою служницею графині Златогорської. Цілком очікувано, що Володимир вимагає від неї відповідної поведінки. Хоча іноді він буває занадто суворим.

Його слова змусили мене задуматися. Я підняла очі на Радимира:

— А що він взагалі за людина, цей Володимир?

— Він є моїм духовним наставником і ключем до світлого і кращого життя. Те, що Володимир робив раніше і робить для мене зараз, виходить далеко за обов’язки гувернера.

— Це якось пов’язане з вашим… даром? — несміливо припустила я.

— Так, саме Володимир є тим, хто допомагає мені жити відносно спокійним і тихим життям. Він для мене значно більше, ніж звичайний вихователь чи слуга. Він ніби другий батько.

Його слова проникли в саме серце. Я раптом відчула дивне тепло, змішане з ніжністю та вдячністю. Радимир був не сам у своїй боротьбі з прокляттям, не сам у цих випробуваннях. Хтось піклувався про нього, підтримував його. І я хотіла дізнатися більше: як саме Володимир допомагав? У чому полягала його підтримка? Та я лише міцніше вхопилася за луку сідла, намагаючись приховати ці думки.

— Скажіть, пане, а ви ніколи не намагалися зробити щось зі своїм здібностями?

Питання вискочило майже несвідомо, я не могла втримати його в собі. Мене сильно вже непокоїло те, як графу доводиться розплачуватися за дурість свого предка. Що взагалі могло підштовхнути Ярослава до такого рішення? Які мотиви він мав?

Радимир трохи нахилив голову, і його обличчя раптом стало сумним. Мовчання затягнулося, а ліс навколо нас ніби завмер в очікуванні.

— Як і ви, панно, свого часу я намагався розібратися, в чому тут справа, — заговорив граф нарешті. — Але могилу Гот’є де Сент Круа мені знайти не вдалося. Все ж минуло вже більше чотирьохсот років. Більше того, я навіть не знайшов жодного записника мого предка, хоча вони мали в нього бути. Він точно кудись записував свої роздуми й спостереження. Скоріше за все, десь серед них є й умови його угоди з духом Гот’є. Якби ж тільки дізнатися, про що саме вони тоді говорили. Заради чого один із Златогорських міг покласти на ваги душі всіх нас? Але боюсь, що це назавжди залишиться таємницею. Можливо, єдиний вихід — це і справді взяти на виховання дитину з бідного кварталу.

— В такому разі, Ваша Світлосте… Чи побажаєте ви, щоб я ніколи не завагітніла?

— Ні, цього я точно не зроблю. Це було б надто жорстоко з мого боку.

Наступного дня, як він і казав, до мене приїхали мої сестри — Ганна та Анастасія. Вони завжди були допитливими, але цього разу їхній інтерес перевершив усі межі. Ледь переступивши поріг маєтку, вони почали завалювати мене запитаннями. Я ледве дотягла їх до своєї кімнати.

— Ну, і як тобі живеться під одним дахом із майбутнім нареченим? — захоплено запитала Ганна, оглядаючи її.

Кімната була просторою, затишною, хоча й трохи похмурою через темну обшивку стін і важкі портьєри. Всюди були меблі з темного дерева — різьблене ліжко з високим узголів’ям, комод із дзеркалом та два витончені крісла біля каміна.

— Чим ви взагалі займалися цього тижня? — продовжувала Ганна, поки я запрошувала їх присісти.

— І головне — який він, граф Златогорський? — підхопила Анастасія, знімаючи капелюшок і швидко виправляючи пасма свого русявого волосся.

— Та цілком звичайний, — посміхнулася я, намагаючись приховати розгубленість від їх допитливості.

Та Ганна була вже надто жвавою й настирливою. Її хвилясте каштанове волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя з тонкими рисами та великими, завжди сяючими очима. Вона постійно рухалася, не могла всидіти на місці, перебираючи то складки сукні, то пасма волосся. На відміну від неї, Анастасія, з її тендітною фігурою, м’якими рисами обличчя й спокійним характером, виглядала майже мовчазною. Її світле волосся було зачесане назад і заплетене в тугу косу, а очі випромінювали тепло й розсудливість.

— А як він виглядає? — не вгамовувалася Ганна, обернувшись до мене з хитрим блиском у погляді. — Справді такий потворний, як про нього кажуть?

Від цього питання у мене всередині щось стислося. Я перевела погляд до вікна. Звідти відкривався вид на внутрішній двір, оточений високими, вкритими плющем стінами.

Біля фонтану, обвитого мохом, стояв Радимир у своїй звичайній чорній одежі. Він виглядав задумливим і зосередженим, наче чекав когось чи щось важливе.

— Ні, — нарешті відповіла я, змусивши себе посміхнутися. — Он він стоїть.

Дівчата відразу ж підбігли до вікна.

— А він і справді увесь у чорному, — розчаровано зітхнула Ганна, трохи відступаючи назад. — Ну, так і знала.

— А який у нього голос? — подивилася на мене Анастасія. Її очі світилися не так цікавістю, як легким хвилюванням. — Як він розмовляє? Є проблеми з дикцією?

— Ні, немає, — відповіла я нервово. Їхній інтерес почав мене дратувати, хоча я розуміла, що вони просто хвилюються за мене.

Тож вирішила змінити тему й запросила їх перекусити. Ми пішли до їдальні, і я намагалася уникати їхніх поглядів. Їдальня була однією з найвеличніших кімнат у маєтку. Висока стеля з балками створювала відчуття простору, а велетенський камін у кінці зали додавав затишку.

Довгий стіл із темного дерева, застелений тонким лляним обрусом, тягнувся майже через усю кімнату. До нашого приходу на столі вже стояли вишукані страви: теплі пироги, свіжоспечений хліб і сир із травами.

— Як там тато? З ним усе гаразд? — запитала я, коли ми сіли.

Я намагалася зберігати спокій, але моє хвилювання видавали руки, які крутили серветку.

— Та наче, — насторожено відповіла Ганна, не відводячи очей від пирога, який вона собі відрізала.

— Кілька днів тому я отримала листа від матері, — сказала я, нарешті підвівши голову. — Вона писала, що він поводиться якось дивно й обіцяла приїхати, щоб з’ясувати, в чому справа.