——— 6 ———

«Якщо він продовжить у такому ж дусі, я точно не витримаю», — думала я, стискаючи руки на колінах так міцно, що кінчики пальців побіліли. Гнів почав підступати до горла. Я ледь стримувала себе, щоб знову не сказати йому щось різке.

— Не відволікайтеся, панно, — підійшла до мене Лада. — Слухайте уважно і запам’ятовуйте все, що я кажу вам. Вам знадобиться це набагато раніше, ніж ви гадаєте. Щойно буде оголошено про ваші заручини, на вас почнуть звертати увагу інші пани.

І знову кинула злісний погляд у бік Радимира. Він так зручно розмістився в кріслі, закинувши ногу на ногу, ніби це його особистий спектакль, а я — головна героїня, яка його розважає. Як же він мене дратує!

«Краще б він вчора накричав чи заборонив мені щось, а не змушував мене тепер цілий день вчитися цьому безглуздю!» — обурено думала я, відчуваючи, як всередині закипає злість на нього.

Тим не менш, Лада продовжувала своє заняття, ходячи по кімнаті з указкою в руках, ніби розділяла простір на зони для правильних і неправильних рішень. Її кроки були чіткими й впевненими, а голос — рівним, немов відчитувала по нотах.

— У присутності незнайомого чоловіка графиня має тримати нейтральний вираз обличчя й чекати, поки його їй представлять, — промовляла Лада, чітко артикулюючи кожне слово. — Вітання має обмежуватися легким кивком голови або, в разі офіційної зустрічі, невеликим реверансом. Обійми, потискання рук чи будь-які інші дотики є неприйнятними. Спілкування має бути ввічливим, але дистанційним. Графиня має уникати надто жартівливого чи легковажного тону, щоб не зашкодити власній репутації.

«Нейтральний вираз обличчя? Легкий реверанс? Чи вона хоч трохи розуміє, наскільки це все дратує?» — я ледь не закотила очі, але стрималася, щоб не викликати ще одну лекцію.

Двері тихо відчинилися, і в кімнаті з’явився Володимир. Його хода була безшумною, наче він навмисно хотів зберегти тишу. Він нахилився до Радимира й щось йому прошепотів. Після короткого обміну словами вони обидва вийшли, залишивши мене під поглядом суворої Лади.

— Скажіть, Ладо, а Володимир — він хто? Він же не звичайний слуга? — запитала я, вирішивши хоч трохи переключитися з цього принизливого уроку.

Лада випрямилася, подивилася на мене і відповіла з відтінком повчального тону:

— Так, панно, незвичайний. Пан Володимир є гувернером Його Світлості.

— Тобто він вихователь і наставник… І через це він може дозволити собі трохи більше, ніж інші в цьому домі?

— Пан Володимир завжди дотримується правил поведінки згідно зі своїм статусом, — сухо зауважила Лада, поглянувши на мене з відтінком докору. Її тон ясно вказував: зайві роздуми чи припущення не личать моєму становищу.

Звісно, вона ж не чула, як вони спілкуються, коли гадають, що їх ніхто не чує. А от я чула! Радимир і Володимир говорили так, наче були рівнею, навіть більше — як давні друзі, між якими немає жодних бар’єрів. Та пліткувати — одне з тих багатьох «не можна», які старанно перелічувала Лада. Тому я лише перевела погляд на вікно, намагаючись відволіктися.

Там я побачила Радимира. Його постать виділялася впевненою грацією. При цьому він крокував різко, швидко. Кінчики його пальців напружено стискали палітурку, а очі метушливо бігали від сторінки до сторінки. Він наче не помічав ні світу навколо, ні людей, які зупинялися, щоб привітатися. Його обличчя було зосередженим, губи напівстиснуті, а коли він, здається, щось не зрозумів, то навіть злегка закусив нижню губу.

Раптом граф зупинився. Вся його постава, вся його енергія різко змінилася. Його погляд направився вперед, і за якийсь час до нього підбіг інший чоловік, одягнений надто розкішно для слуги, з легким відтінком пихатості в рухах.

Радимир, не сказавши ні слова, передав йому книгу, швидким жестом вказуючи на текст. Його пальці нервово постукували по сторінці, наче він намагався змусити незнайомця зрозуміти важливість сказаного. Той відповів майже одразу, але Радимир не здався. Він жестикулював, нахиляв голову, говорив з пристрастю, яку я в ньому ще не бачила.

Вони почали сперечатися. Скоріше за все. Бо їхня розмова виглядала гострою, бурхливою. Я не могла відірвати від них погляд.

Хто цей незнайомець? Ще один граф? А можливо, учений? І що то за книга? Її вигляд був доволі старим, палітурка трохи потемніла, а кутики зношені. Звідки вона? Чому Радимир так хвилюється через якісь строки?

— Панно, ви мене слухаєте? — голос Лади різко вирвав мене з роздумів.

Я обернулася, намагаючись приховати свою цікавість.

— Так, пробачте, — відповіла. — Продовжуйте.

Сьомий день розпочався, як і попередній. Ще до світанку мене розбудила Вілена. Вона, як завжди, була стриманою і дбайливою. Її руки швидко впоралися з моїм волоссям, а погляд пильнував кожну дрібницю у моєму вбранні.

Коли я увійшла до кімнати, де мене чекала Лада, цього разу я постаралася дотриматися всіх правил. Легкий реверанс, приглушена усмішка і стриманий погляд. Лада схвально кивнула, але її строгість все одно нікуди не зникла.

Я сіла біля вікна, високо піднявши голову, і з надією визирнула на двір. Та Радимира там не було. Цього разу його відсутність залишила дивний присмак. Що він робить? І головне — з ким? Чим він взагалі займається?

З’явився майже перед обідньою перервою. Я вже подумки рахувала, скільки хвилин залишилось, коли двері різко відчинилися, і він увійшов.

— На сьогодні ви закінчили, — сказав Радимир коротко.

Я встала так швидко, що стілець не встиг втримати мої рухи, і я ледь не перечепилася об його край. Мої руки інстинктивно схопилися за спинку стільця, щоб зберегти рівновагу, але я змогла вчасно виправити своє положення. Навіть не встигла глибоко вдихнути, коли уже робила реверанс — настільки автоматично, наче це був щоденний ритуал. Моя постава залишалась якомога стрункішою, хоч усередині все бурлило. Радимир, не сказавши ні слова, кинув на мене короткий погляд, який змусив моє серце забитися швидше, а потім на його вустах прокотився легкий натяк на усмішку. З чого б це? Я ж наче зробила все, як треба, з урахуванням усіх «не можна», що почула від Лади.