——— 5 ———

Я почала нервувати ще більше. Та відступати назад мені чомусь не хотілося. Його присутність магнітно притягувала мене. Я намагалася зрозуміти, чи справді граф відчуває щось до мене, чи це лише моя уява. Його рука, тепла і міцна, м’яко стиснула мою, і я відчула, як тремтіння пробігло по всьому тілу.

В голові було лише одне питання: чому я назвала себе нареченою Радимира, якщо офіційних заручин ще не було? Помилилась чи підсвідомо я все ж хочу бути з ним? Чи відчуваю я до нього щось більше, ніж просто дружні почуття?

Мене лякала відповідь на таке просте запитання. Зрозумілим було лише одне: його присутність дарувала мені відчуття безпеки і разом з тим викликала хвилювання, від якого неможливо було втекти. Та все ж, як саме я ставлюся до Радимира?

Його погляд, сповнений ніжності, не залишав мене байдужою. В моїй душі ніби зароджувалися почуття, які я не могла контролювати. Його присутність була для мене як світло в темряві, яке вказувало шлях. Відчуття можливої взаємності наповнювало мене і дарувало ілюзію щастя і надії.

Того вечора, коли вже була майже ніч, Володимир приніс мені великий і товстий сувій. Розгорнувши його на ліжку в своїй кімнаті, я побачила внизу напис «кожна тринадцята дитина», від якого йшла стрілочка до «всього 13 душ».

Зітхнувши, я почала шукати на генеалогічному дереві того самого Ярослава, через якого все це і почалося. Це виявилось не складно. Його ім’я було обведено чорнилами. Від нього вниз йшов ще один кружечок, біля якого стояла цифра 1. Я почала вести пальцем вниз:

— …2, 3, 4, 5…

Я рахувала кожне ім’я, яке йшло вниз по вертикалі від Ярослава, доки не дійшла до Радимира. Та його ім’я ніяк не було тринадцятим. Це змусило мене почати рахунок заново:

— …10, 11, 12, 13, 14, 15…

Помилки бути не могло. Радимир не мав отримати надздібності. Він не був тринадцятим, двадцять шостим чи навіть тридцять дев’ятим. Ім’я Радимира було вісімнадцятим.

— Як таке можливо? — вирвалось з мене. — Це ж нісенітниця якась!

Я сіла за стіл і почала шукати чорнила і аркуш паперу. Проте скільки б я не рахувала і не виписувала різні дати, я завжди приходила до одного й того самого висновку: Радимир мав бути звичайною людиною. На сувої чітко написано, що прокляття чекає кожного тринадцятого члена сім’ї, але він був вісімнадцятим.

Був момент, коли я навіть намагалась рахувати абсолютно всіх, хто народився після Ярослава. Та завжди мене чекало розчарування.

Незалежно від того, як я рахувала — вертикально чи горизонтально, очевидним був лише один факт: Гот’є де Сент Круа не дотримується угоди. Він забирає знову і знову. Кожні кілька поколінь в роду Златогорських народжується хтось особливий. Його ім’я обведено чорнилом з відповідною цифрою поруч. Це — той, чию душу потім отримає померлий Гот’є в свої потойбічні володіння.

— Єдиний спосіб зупинити його — народити від когось іншого, — прошепотіла я, вдивляючись в аркуш паперу перед собою.

В цю мить мені здалося, наче я відчула чийсь подих за своєю спиною. Різко повернувшись, я побачила графа. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на мої розрахунки. Його очі, повні напруги і печалі, пронизували мене наскрізь. Глянувши в мій бік, Радимир мовчки вийшов з моєї кімнати.

— І що це було? — схопилась я за голову.

Якийсь час посидівши так, я вирішила таки відправитися до Радимира. Я постукала й обережно запитала, чи можна увійти. Серце стискалося від тривоги, коли відповідь так і не пролунала.

Відчинивши двері, я нерішуче ступила до кімнати. Простір здавався незатишно-величним — старовинні різьблені меблі, важкі штори, які приглушували навіть світло місяця. Усе навколо нагадувало про його статус.

Радимир стояв біля вікна, спиною до мене, злегка нахилившись вперед. Його фігура, окреслена сріблястим світлом з саду, виглядала водночас велично і похмуро. На підвіконні поряд лежала дощечка зі шматком крейди — річ, яку я вже почала ненавидіти.

Щойно я увійшла, він знову потягнувся до дощечки. Серце стиснулося ще дужче.

— Прошу, Ваша Світлосте, поговоріть зі мною, — голос зрадливо затремтів, хоч я намагалася говорити впевнено.

Та він проігнорував мої слова й швидко написав: «Нам нема про що говорити. Ви зробили свій вибір.»

Його рука трохи затрималася на дощечці, наче він вагався, чи варто показувати це. Зрештою, він повернув її до мене, не дивлячись на моє обличчя.

— Ні, Ваша Світлосте, — заперечила я, відчуваючи, як у грудях наростає тривога, що ось-ось вибухне. — Ви все неправильно зрозуміли!

Плечі Радимира ледь помітно напружились. Він стер напис і почав писати новий: «І що ж я не так зрозумів?»

Цей напис був холодним і саркастичним, але я помітила, як його пальці, що тримали крейду, трохи тремтіли.

— Я не відмовляю вам, — сказала я, намагаючись знайти хоч якусь ниточку розуміння між нами.

Він обернувся до мене, і на його обличчі з’явилася гірка посмішка. Крейда знову заскрипіла: «Отже, панно просто хоче мати коханця, від якого потім народить дитину?»

Від його слів у мене на мить перехопило подих. Я не могла повірити, що він здатний сказати таке.

— Що за маячня? — вибухнула я, відчуваючи, як обурення вже палає в мені. — Як вам взагалі могло таке прийти в голову? Де ваше виховання?

Він знову мовчки стер напис, але цього разу я не дала йому встигнути написати щось іще. Схопила графа за руку, і від цього несподіваного жесту він завмер. Погляд Радимира, спрямований на мене, був сповнений здивування і якоїсь вразливості.

— Це трохи вульгарно, не знаходите? — його голос звучав рівно, але я помітила, як у очах промайнуло щось схоже на розгубленість.

— Інакше ви мене не слухаєте, пане Радимире! У мене не було іншого вибору! — вигукнула я у відповідь.

Та його рука все ж вислизнула з моєї, ніби мій дотик обпік його. У очах графа промайнуло щось схоже на короткий спалах здивування, яке тут же змінилось холодною відчуженістю.