Повний текст

Вперше я зустріла його в тролейбусі. То було одного негожого й сумного, відповідно до мого настрою дня, коли я, студентка, їхала у величезному металевому вагоні і похмуро поглядала у вікно. Особисте життя не складалось, у навчанні теж почалися проблеми, тож не було нічого, що бодай трохи поліпшило б мені настрій. Відтак вікно тролейбуса перетворилось для мене на величезний монітор телевізора, у якому я німотно і без цікавості спостерігала за тим, що відбувається у світі, зокрема на вулицях мого рідного міста.

Напроти мене сидів приємної зовнішності молодик, який також дивився у вікно, проте в його погляді не було ані краплі смутку. Навпаки, обличчя незнайомця світилося із середини якимось теплом і чарівністю, а в очах сяяло полум'я неприхованої веселості. Здавалося, достатньо лише торкнутися цієї молодої людини, і частина його дивної нав'язливої грайливості неодмінно передасться і мені. Проте, мені було по-справжньому сумно, тож я не хотіла жодних змін у своєму настрої. Я просто мовчазно переживала свої особисті неприємності, і, немов в кіно, прокручувала ситуацію, що склалася, знову і знову, і просто не помічала сусіда, котрий сидів навпроти мене.

Салоном тролейбуса неквапом йшла жінка-кондуктор. Вона продавала квитки і зверталася до кожного, хто, на її думку, щойно увійшов до вагону тролейбуса. Наблизившись, вона несподівано звернулася до мого сусіда:

– Ви сплатили за проїзд?

Незнайомець немов би і чекав цього: він різко повернувся до кондуктора, дивно витріщив очі і почав активно жестикулювати перед обличчям працівника міськелектротранспорту, чим одразу ж привернув мою увагу, змусивши на мить відволіктися від невеселих дум.

Та кондукторка була невблаганною.

– Я питаю, ви сплатили за проїзд? – вона грізно поглянула на юнака.

Молодик ще активніше замахав руками, а його обличчя враз спотворила страждальна гримаса.

Мені раптом стало шкода його. «Інвалід, – подумала я, – а в очах світиться така радість життя, такий оптимізм, що йому варто позаздрити». І немов би у відповідь на мої думки, навколо почувся незадоволений шепіт  люди почали обурюватися тією байдужістю, яку кондуктор виявляє до інваліда через якісь  копійки.

– Що ви мені тут руками махаєте? – не відступала кондукторка. – Я питаю: ви за проїзд сплатили чи ні? Що ви мовчите?!

І тоді не витримав сам пасажир. Він раптом широко усміхнувся і чітким голосом відповів:

– Та німий я, німий! – після чого неквапливо дістав з кишені дріб’язок монет і протягнув гроші здивованому кондукторові.

Я не витримала і розсміялася. Лише тепер я збагнула, що то була гра. Від мого гнітючого настрою не залишилося і сліду, а люди навколо теж почали сміятися, вельми задоволені тим, що відбулося.

Кондукторка щось незадоволено пробурмотіла, віддала квиток пасажиру і рушила далі. А я вперше з неприхованим інтересом поглянула на незнайомця. Так, він дійсно був милий, з неприхованою дивовижною чоловічою чарівністю. Молодик перехопив мій погляд, хитро подморгнув, посміхнувся, проте нічого не сказав. І ми продовжили наш спільний шлях.

Ми вийшли з ним на одній зупинці, ось тоді і відбулося наше знайомство.

Його звали Славком, він був актором і працював у нашому міському театрі. Як і всі актори, Славко жив дуже скромно, проте душевну радість черпав зі всього – зі своєї професії, з колег, з якими працював, з друзів, яких мав, та й просто із життя. Він ніколи не сумував і робив все для того, щоб і оточуючі жили так само. До мого життя він не просто увійшов, він по-справжньому вдерся в нього, притягнувши разом із тим нові відчуття і нові емоції. Я немов би повстала з мертвих. Відтепер, внаслідок щоденного спілкування з цим диваком, я знайшла для себе новий стимул: навчилася простіше дивитися на речі, не надавала особливого значення тим дрібницям, які до цього серйозно отруювали мені життя, та і взагалі в особі Славка я знайшла надійного друга і веселого співбесідника, єдиним недоліком якого була його матеріальна скромність. Втім, навіть при такій фінансовій незабезпеченості, він примудрявся заробляти гроші різною творчою халтурою і щедро витрачав їх на мене, роблячи різні подарунки і сюрпризи.

Славко жив на квартирі і єдиним його солідним майном був японський мопед, на якому ми часто каталися містом або ж просто виїжджали на природу. Славко знаходив там можливість для творчого натхнення, відтак, пародіюючи Демосфена, котрий колись вдосконалював свої ораторські навички на березі бурхливого моря, читав свої нові ролі чи театральні монологи мені. Це було смішно і разом із тим корисно, оскільки допомагало краще готуватися до вистав. Я була першим глядачем Славка і його першим поціновувачем. Власне, познайомившись з ним, я раптом одразу ж стала пристрасною театралкою: не пропускала жодного спектаклю, знала всіх акторів, творче амплуа кожного із них, і з багатьма була особисто знайома, завдяки тому, що влилася до театральної тусовки. Славко був максимально щирим зі мною, навіть попри те, що часто виглядав справжнім босовилом. Він розкрив переді мною душу, сказавши, що кохає мене і готовий побратися, проте мені потрібно все добре зважити, перш ніж відважитися пов'язати своє життя з ним – малозабезпеченим паяцом, для якого робота – то перш за все. Я все це розуміла і без слів, а тому просто насолоджувалася спілкуванням із ним і з його колегами, нічого не обіцяючи і нічого не вимагаючи навзаєм.

Іноді Славко був відсутній. Під час тривалих гастролей, на які вирушала вся театральна трупа, я нудьгувала, сидячи удома або спілкуючись з іншими друзями та знайомими, щирими, проте не такими цікавими. Серед них був і справжній залицяльник, котрий робив усе можливе, щоби домогтися мого серця.